Надто дивовижний збіг анкетних даних. Я збентежено мовчав, боячись, що й на всі інші запитання матиму подібні відповіді. Тим часом сусіда встав, пройшовся поволеньки по килиму і — диво та й годі! — почав робити ранкову фіззарядку. Я сам тільки-но мав намір розім’ятися, але тепер доведеться чекати, поки цей тип звільнить місце. Шнур, що тягнувся від нього до мене, заважав йому. Він відключився від мене.

Я підскочив до стіни, увімкнув світло. Он воно що! Самозванець хоч і дуже схожий на мене, але все-таки несправжній. Зліплений з штучних матеріалів. Робот. Що ж, не було в мене братів, хай хоч такий близнюк буде. Але навіщо він потрібен хірургові, місцевій науці?

“Закодуйте основні характеристики… сформуємо діючу модель”, - пригадалися слова ескулапа. Ясно. Майже ясно… Вирішили змоделювати мене, обезсмертити в ім’я науки…

Близнюк тим часом кінчив фіззарядку, увіткнув штепсель під пахву і вмостився на ліжку.

— Навіщо підключаєшся до мене?

— Справа в тому, що я — ще не зовсім ти, а тільки в основному, в найголовнішому. Скажімо, ще не знаю, кому маю симпатизувати — блондинкам чи брюнеткам, яким стравам віддавати перевагу. Ще не все ясно в біографії… Треба з’ ясувати.

– І довго будеш з’ ясовувати?

— Не хвилюйся. Сподіваюсь, назавтра буду точнісінькою твоєю копією.

Знизав плечима, побажав йому успіху. Почався ранковий обхід. В супроводі двох асистентів до палати завітав хірург.

— Як себе почуваєте, мій володарю? — з завченою люб’язністю звернувся до мене.

Не встиг і рота відкрити, як близнюк вже відрапортував:

— Чудово, шефе.

Я порадив йому не лізти поперед батька в пекло. Як-не-як, він тільки копія, та й то ще не зовсім точна.

— Вас не бентежить присутність сусіди?

— Біс із ним. Скажіть, коли зможу вийти з палати?

— Післязавтра, мій володарю. Не передбачається, як запевняють мої колеги, ніяких ускладнень. На все добре…

Хірург уже був біля дверей, коли близнюк знову обізвався:

— Шеф, ви не проти того, аби нам до вечері,подали чого-небудь… ну, для апетиту?

— Що, що? — блимнув очима хірург.

— Не звертайте уваги, — поспішив заспокоїти його. — Мій близнюк, видно, інколи заговорюється. На все добре!

Хірург вийшов, а я гримнув на сусіду:

— Не забувай, де перебуваємо. Не завжди можна натякати про те, що у тебе, чи то пак, — у мене на язиці. Я тут змушений прикидатись кібертонцем, а ти… тобі, певно, доведеться прикидатися роботом. Вийдемо звідси, приклеїш собі на голову антени.

Двійник аж підскочив на ліжку:

— Я? Я приклею антени?! Я маю прикидатися дурником, роботом?! Ніколи! Я — Грицько Халепа, а ти… ти можеш корчити з себе кого завгодно!

Ти тільки глянь! Ну й замашки! Чистісінький тобі я. Довелось цілу годину втовкмачувати йому наше становище. Він виявився таким же упертим, як і я. І вже, признаюсь, почав набридати мені. Що не кажіть, а бути в товаристві своєї копії не так весело… Якимсь чином все ж вдалось переконати його — не можна тут виявляти свій гонор. На чиєму возі їдеш, того й пісеньку співай.

Після гарячої суперечки ми перекинулися лише кількома незначущими фразами. Я мовчки думав про своє, але весь час мусив спрямовувати думки в певне русло- адже двійник фіксував своїми елементами, якими був, певно, набитий під зав’язку, абсолютно все. Це неабияк гнівало. Скоріше вибратися б на волю, а там якось спекаюся свого безсмертя.

Вже сутеніло, коли до мене пустили на побачення Раїсу. Вона зайшла в палату боком, соромливо прикриваючись руками. Переконався, що вона врахувала мої зауваження. Раїса потупцяла до ліжка двійника, присіла на стілець.

— Добрий вечір, Гришо.

— Добрий вечір, любонько, — відповів моїм схвильованим голосом двійник.

Вона нахилилась, аби поцілувати його, і тут я вже не міг змовчати:

— Агов! Милий братику, цього я тобі не збираюся передоручати! — Раїса полохливо повернула голову в мій бік і з переляку скрикнула.

— Не дивуйся, моя люба, іди сюди. Це я — Гриша. А на нього не звертай уваги. То всього-на-всього моя копія. — Копія ображено пирхнула, а Раїса, озираючись, боязко сіла біля мене.

Задушевна розмова не в’язалась. Які там любощі-милощі при сторонньому, навіть коли він — це ти. Раїса посиділа ще трохи, передала привіт од Ерудита — вже недовго чекати на визволення, підбадьорював він, — і вийшла.

Пізно вночі, коли все в медмїстечку стихло, я навшпиньках вислизнув з палати. Давно вже кортіло дорватись до кінокамери. Руки так і свербіли… Стривайте — оце вона?! Не може бути, але факт. Біля дверей палати на тринозі виблискувала чорним лаком здоровезна шарманка з корбою… Ні, ось окуляр, а ось і касети з плівкою. Кінокамера. Але ж конструкція! Корбу треба крутити вручну, за секунду подається всього-на-всього шістнадцять кадрів… А вага?.. Ледве зрушив з місця. Пудів зо три. Оце так встругнули! Йолопи! Я ж подав докладні креслення… Може, Ерудит обдурив, викопавши цей мотлох у музеї? Але ж ні — річ нова-новісінька. Мав радію отой підсліпуватий дідок