Поезії
вернуться

Шашкевич Маркиян Семенович
Шрифт:

ЛИХА ДОЛЯ

Ой ти, доле, моя доле, Гадино їдлива, Переїла-сь моє щастє, Гіренька годино! Запустила-сь в мою душу Журбу і розпуку, Учинила-сь мому серцю З гараздом розлуку. Ой місяцю-місяченьку, Тихенько думаєш, Моєй тяжкой недоленьки, Відав, ти не знаєш. Ой не знаєш, ой не знаєш І не будеш знати, Як то тяжко сиротоньці В світі загибати! Сам не знаєш, ні сестричка Звізда ти не скаже, Як то гірко, сли недоля Світ милий зав'яже. Тобі тілько хіба смутку, Що хмара насуне; А радощів з зірочками З-межи вас не труне. А мені ось на сім світі Своє серце їсти, Бо з недолев ся бороти - Як під воду плисти. Десь за морем, за горами Мій гаразд здрімався, Десь з безвістей, з лісів темних Мій смуток пригнався. Ой пригнався та й вороном Надо мнов літає, Б'є ми серце тяжким крилом, Радость розбиває. Вчора ввечір чорна хмара Мені говорила: «Чудуєшся, побратиме, Де ся доля діла? Твоя доля - то я була, Я тя не минаю: Вкривала-м тя чорнов мраков І тепер вкриваю. І над гробом мої мраки Ще твоїм повиснуть!» Ой, надія!.. таку долю Най-то громи тріснуть!

[1836]

МІСЯЧЕНЬКО КРУГЛОКОЛИЙ ЗАКРИВСЯ ХМАРОЮ...

Місяченько круглоколий закрився хмарою; Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою? Ой лісами, берегами білі сніги спали, Очі мої сивенькії сльозоньки залляли. Вихор дикий, студененький лопотить гілками, Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками. Ой як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати, Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати. В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький, Ой як ляжу серед него, тогди я щасненький.

НАД БУГОМ

Гей, річенько бистренькая, Гей, стань подивися, Як я плачу, як горюю, Зо мнов пожурися! Твої води веселенькі, В них рибонька грає; Моє серце розпукаєсь, Від журби ся крає. Трава к тобі з любощами З берегів ся хилить, Вовня єї поцілує І наперед стрілить. Моє серце бідненькеє Радощів не має, Лиш розлуку із долею, Лиш сльозоньки знає. Рано встану та й заплачу, І вечором плачу; Доле ж моя веселійша, Коли ж тя обачу? Журбо, тяжка розлучнице, Чом не пропадаєш! Доле ж моя, зоре моя, Коли ж засвітаєш!? Ой річенько бистренькая, Ой стань подивися, Як я плачу, як горюю, Зо мнов пожурися!

13 Вересня 1838

О НАЛИВАЙКУ

Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрачка осідає, стеляться тумани?
– Не мрачка то осідає, не туман лягає, Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає. А в неділю на розсвіті полк козацький скорить, Тоді молод Наливайко до коня говорить: «Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами, Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами». Гей, по степі віє вітер по густих бур'янах, Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах! У Гуманю дзвонять дзвони і мир б'є поклони: Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони. Збиралися козаченьки, радитися стали, По далекій Україні посли розсилали, А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали, Ударили з самопалів, і коні заграли. Тоді постиг Наливайко, під ним кінь іграє. «Гей, молодці, за свободу!» -до них промовляє. Вздовж списами городили зелені байраки - Уставляються по степі молодці-козаки. Гей, там ляхів сорок тисяч - дим в'єсь по болоні, Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні. Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами, Та степ кровця сполокала, зволочен трупами. Гей, на степу густа трава, степом вітер віє, Не по однім козаченьку стара неня мліє. Гей, на степі сивий туман, кургани курились, Не по однім козаченьку вдовиці лишились. Тоді молод Наливайко зачав утікати, За ним в погонь вражі ляхи - не могли здігнати. А на Дніпрі на порогах плине чайків триста… Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста!

ОПИХАНЕ, ПАНЕ?

При битім гостинці липа зеленіла, Під липою баба жебруща сиділа. Дасть хто кусень хліба, то «Отче наш» каже, Ще й «Богородице», сли платок розв’яже Хто, з торгу йдучи, і в жменю гріш вложить. Часом молодухам з бобу поворожить. Аж глянь! Шляхом дідич суне четвертою - Гладун, петльованець, кругленький собою, Як гарбуз, му лице, а руки, як тісто, Червений, як ридза, під горлом звисисто. «Гей, бабо!
– галасне нероба неробі, - Чверть проса дарую!» - миттю руці обі За пояс засунув і поклону ждає. Ще ж добре, що з лихом в дарунку й не лає. А баба лінива й на ноги не встане, З гнізда запитала: «Опихане, пане?» А пана, як спарив, як лопух, надувся, Сили жар ним накриєш, з надієв минувся. І баба минулась, не підвела носа, Не мала ні каші, ні пшона, ні проса.

1840

ОТЕЦЬ СЯ ОДИН...

Отець ся один Учителя питав: «Яким би світом Синок щастя мав?» Сей му одповів: «Навчи бога знати, Навчи хороше Читати, писати; Вмісто імінє Дай му розум ясний, Тогда твой синок Повік буде щасний».

ПІДЛИСЄ

Шуми, вітре, шуми, буйний, На ліси, на гори, Мою журну неси думку На підлиські двори. Там спочинеш, моя думко, В зеленій соснині, Журбу збудеш, потішишся У лихій годині. Там ти скаже дуб старенький І єдин, і другий, Як там жив-єм ще маленький Без журби, без туги. Там ти скаже та соснина Й всяка деревина, Як там грало серце моє, Світала година. У садочку соловійчик Щебетав пісеньки, Розвивав ми пісеньками Літа молоденькі. Там колодязь студененький, А дуб воду тягне; Не так щастя, як той води Моя душа багне. Підлисецька горо біла! Як тебе не бачу, Так ми тяжко, так ми сумно, Що трохи не плачу. Веселая сторононько! До серця-сь припала, Душа тебе, як милого Мила забажала. Там-то любо, там солодко, Весело і мило! З миленькою у любощах Вік би ся прожило!

ПЛІШКА І СОЛОВІЙ

Рекла Плішка д' Соловію, що тихо сидів: «Жаль ся, що рідко щебечеш!» Сей їй одповів: «Лучче мало доброго, ніж лихоти много».

ПОБРАТИМОВІ

посилаючи єму пісні українські

(Дума)
Отак, Николаю, вкраїнські вірлята І веселять душу й серце загрівають; Отак, Николаю, руські соколята То вголос, то стиха матері співають. Аж мило згадати, як то серце б'ється, Коли з України руськая пісенька Так мило-солодко вколо серця в'ється, Як коло милого дівка русявенька. Так го обнімає, так до себе тисне, Пригортає, і любує, І голубить, і цілує, І плеще, і тішить, І медочком дишеть, Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне! Аж тут і небавком буйний вітер повине, Гостинець вже інший, от вже думку несе. Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я, Нагулявшись доволі, по могилах лягав я, Буцімто спочити, а то підслухати, Як то стара бувальщина буде розмовляти, Про давні літа, Про давні часи, Як слава гула Світом вокруги Про руських батьків, Боярів, князів, Про гетьманів, козаків. І стане повідати зразу так мило, Стихаї і величаво, мов над морем цвіла Цвіт-доля любенько; потім голоснійше Застогне, заплаче, щораз то сумнійше, Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче, З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе, Щоби поспитати Про спис, про шаблюку, Щоби розвідати Про орду-канюку: Як руським тілом згодувалася, Як руськов крівлев напувалася, Як руська шаблюка все її вітала, Як кривим зубом серце добувала, В пущі вигідненько на нічліг стелила, В воду під могилу спати кладовила». І знов згомонить ти нишком, мило-немно, Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно, І луну розпустить ген-ген долинами, І гомоном шибне ген-ген дубровами, Ні то комусь-то десь там повідає, Як-то колись-то красою засяє, Як при Чорнім морі Себе заквітчає, В степах на просторі Весело заграє, Як в водах-Дніпрі Змиєсь, прибереся, Легеньким крильцем На Дністр занесеся, В тихенькім Дністрі Собі прилягнеся, Крилоньками сплесне, Стрясе, злопотить, Під небо, до сонця Ген-ген полетить, Під небом, край сонця Сонічком повисне: І буде літати, І буде співати, І о руській славі Скрізь світу казати!