Для того, аби правдиво проповідувати славу Господню, необхідно бути причасником її. “Ми говоримо те, що ми знаємо, і свідчимо про те, що ми бачили”, – мовить Господь Никодимові. Неспромога не куштувавши меду – сперечатися про його смак з тими, хто його їв. Втім, як і немислимо передати словами смак його тим, хто не пригублював ще його…

Я знаю цей божественний СМАК, бо вкусив сього меду духовного. І, повірте мені, брати мої, – говорю це не як той, хто бажав би “загнати у кут”, а чи довести свою “компетентність”. Свідкую – правдиво – як той, хто бачив! За словом старця Силуана, який так само сподобився узріти явлення Господнє:

“Душа моя пізнала Тебе, Господи, і я пишу милості Твої народу Твоєму.

Дух Святий навчив мене, і тому я пишу про Бога без зусиль, бо Він спонукує мене писати...”

І не тому дав мені Господь цей досвід, що я був досконалий, або достойний його. Ні, але дав, воістину, як негідному! Бо знав Він немічність мою... Знав, що не встояти мені в сповіданні Правди. Що продав би я Його, поза всяким сумнівом, за “шматок ковбаси” – за спокій, ситість, та за комфорт...

Але Бог піднімає немудрих, щоб засоромити “мудрих світу цього”; підводить слабких, щоб засоромити сильних. Підносить убогих духом, щоб засоромити затвердлих; скидає великих, щоби звелися малі...

І після того, що відкрив мені Господь, – я вже просто не можу зректися Його! Бо Духом Святим пізнав, що то є Божа любов, і як сильно Бог любить нас! Бо “полонений явленою мені Благодаттю”... І тому не гордістю керуючись, але дійсно як самовидець – свідкую разом із апостолом:

Знаю чоловіка в Христі, що він 16 січня 1996 року (“чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог”) – був узятий до третього Неба, і хрещений Духом Святим!

І чоловіка я знаю такого (тільки не знаю чи в тілі, чи без тіла: Бог знає), що він до Раю був взятий, і чув там слова невимовні, “що не можна людині їх висловити”...

Отаким похвалюся; собою ж хвалитись не буду, хіба тільки немощами своїми.

Бог є Любов – і гніву немає у Ньому, повірте мені!

Бо бачив Його, це усе проникаюче Світло Несказанне, скільки можна було мені бачити...

І пам’ятаю, що плакав і сміявся від невимовної, найсвятішої світлої радості...

І увесь Світ, вся Вселенна, увесь Космос був у мені, а я в ньому...

І знав я відтак все, що було, і що буде – вся мудрість, все знання мені відкриті були...

І не існувало для мене жодного ворога на землі, ні на небі – тільки Любов всеосяжна...

І жаль був, і добрість до людства, та до створіння всього...

І спізнав я, що й смерті нема, але вічне життя...

І хотілося вмерти в ту мить, щоб назавжди з’єднатись з Творцем...

І несила була повертатись назад...

Та не міг, недостойний, витримати більше як півгодини цього захвату, цього раювання, цього причастя вічного Буття...

Неможливо передати словами те, що пережив, оце відчуття утіхи духовної – любові, розчулення, абсолютного щастя, бажання прихилити Небо, віддати себе усього. Ні з чим не зрівняти його!.. Тому правильніше, напевне, буде звернутися до посвідчення брата досконалого. Я немічний – хай скаже святий Макарій Єгипетський. Та слова його – про те саме:

“Іноді бувають вони веселі, як на царській вечері, і радіють радістю невимовною. В інший час бувають як наречена, Божественним спокоєм заспокоєна, в спільності із Нареченим своїм. Іноді ж, як безплотні ангели, які знаходяться іще в тілі, відчувають в собі таку ж легкість та окриленість. Іноді ж бувають ніби в захваті від пиття, веселі та замилувані Духом, в захопленні Божественними духовними тайнами.

Але іноді ніби плачуть та жалкують за рід людський, і молячись за цілого Адама, проливають сльози та плачуть, запалені духовною любов’ю до людства. Іноді такою радістю й любов’ю розпалює їх Дух, що якби можна було, вмістили б усяку людину у серці своїм, не відрізняючи злого від доброго. Іноді в смиренномудрості духа настільки принижують себе перед кожною людиною, що вважають себе за найостанніших та найменших з усіх. Іноді Дух постійно тримає їх в невимовній радості. Іноді стають подібні до сильного вояка, який, одягнувшись у царське всеозброєння, виходить на борню з ворогами, і сильно подвизається, щоби перемогти їх. Бо, подібно до цього, і духовний вбирається у Небесну зброю Духа, наступає на ворогів і веде з ними борню, щоб підкорити їх під ноги свої.

Іноді душа утишується в якійсь великій безмовності, тиші та мирі, перебуваючи в самому лише духовному задоволенні, у невимовному спокої та благоденстві. Іноді умудряється благодаттю в розумінні чогось, у невимовній мудрості, у віданні невипробуваного Духа, чого неможливо вимовити мовою та вустами.

Іноді людина робиться, як одна із звичайних. Так різноманітно діє в людях Благодать, і багатьма способами провадить душу, заспокоюючи її з волі Божої, і різно тренує її, щоб досконалою, недорікливою та чистою представити Небесному Отцю”.