В сад виходить Микита. Вiн сiдає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.

Д i в ч а т а

(спiвають).

Iз нашого саду ми хмелю взяли,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

Курили ми ладан i сипали хмель,

Ой ладо, ой лада, з'єднає вас Лель 1,

З'єднати коханих вiнок ми сплели,

Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!

1 Лель - бог кохання.

М и к и т а

(сумно дивлячись на похiд).

Чудовий спiв кохання i життя

Звучить менi як пiсня погребальна

Безумних мрiй, що їх без вороття

Я поховав навiк в цю мить прощальну.

Прощай, моя зоря... нiколи на путi

Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.

Iди й тепер шляхом своїм прозорим,

Нехай нiхто його не замутить...

А я клянусь зректися мсти i зла,

Щоб тiльки ти спокiйною була.

(Похiд проходить, пiсня помалу затихає).

Свiчки i спiв розтанули у тьмi,

I згасло свiтло на шляху моєму...

I хто ж його тепер освiтить...

До лави нечутно пiдходить Джема - та сама iталiйська дiвчина, що несла помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиляється до нiг Микити i цiлує йому руку.

М и к и т а

(здригнувшись).

Джема!

Д ж е м а

(нiжно).

О, не сумуй, сеньйоре любий мiй...

Я знаю, ти кохаєш королiвну...

Забудь її... i серця не гнiти...

Тобi ж бо з нею щастя не знайти...

М и к и т а

Встань, дiвчино! З тобою ми нерiвнi...

Iди собi.

Д ж е м а

О, не жени мене!

Не проганяй од себе бiдну Джему,

Не однiмай це щастя чарiвне -

Тебе кохати палко i таємно...

М и к и т а

(здивовано).

Опам'ятайсь, безумна! Я монах!

Д ж е м а

(не випускаючи його рук).

Неправда це! Ти не монах... Я знаю...

Великий ти сеньйор в своїх краях,

Лиш серця жар пiд рясою ховаєш...

Мене малу ще научила мати,

Як суть людей укриту пiзнавати.

В твоїй душi я бачу гнiв i месть,

А на чолi - сеньйорiв горду честь...

Ти, мабуть, князь...

М и к и т а

Мовчи! Важкий тягар

Поклав менi на плечi долг суворий.

О, якби мiг позбутись я примар,

Якi за мною йдуть слiдом з докором!

Дивись... i зараз... бачиш... вже прийшли.

Iди собi... залиш мене.

Д ж е м а

Не треба!

Я прожену примари всi страшнi,

Я поцiлую... пригорнусь до тебе.

М и к и т а

(м'яко).

Iди вiд мене... вирiшить ця нiч

Мою судьбу... iди... прощай.

Д ж е м а

(раптом оповиває його шию руками i цiлує).

Коханий!..

IV

З темряви виникають три чорнi постатi i спиняються перед Микитою. Джема з легким вигуком зникає.

Р а т и б о р

Внемли, Микито. Час настав. Востаннє

Тебе на помсту Новгород зове.

Возстань i мсти!

Д а в и д

Наповнився сосуд.

Р а т и б о р

Гримить труба!

Д а в и д

Звершиться божий суд.

Р а т и б о р

Нехай твiй меч окови розiрве

I поразить Ахава.

М и к и т а

(гнiвно).

Геть iдiть!

Доволi вже дурних, порожнiх слiв!

Я знаю сам i вам про це казав,

Що зараз нам не ворог Ярослав.

Iдiть собi.

(Повертається, щоб вийти).

Р а т и б о р

Спинися, раб лукавий!

Опам'ятайсь! Якби ти тiльки знав

Останнє зло, останнiй грiх кривавий,

Що Ярослав безбожно учинив!

То слухай же, безумний. Вiн убив

Твого отця, чесного Коснятина!

М и к и т а

(вiдсахується вражений).

Ви брешете! Нi, нi! Вiн не загинув!

Недавно ж князь Слав'яту вiдрядив

До Мурома, щоб повернув отця!

Р а т и б о р

Вiн вбив його! Ось правда до кiнця.

Послухай свiдка, хай розкаже вiн.

Повiдай все, Стемире, син Збислава.

Третя чорна постать виступає вперед.

С т е м и р