За хвилину обидві жінки, притулившись до дверей, ловили вухом ознаки життя в Груберовій кімнаті. Там панувала німа тиша. Моторошною здавалася вона Маргариті. Її уява малювала Фріца мертвим на ліжку. Він помер від розриву серця або крововиливу в мозок від перевтоми. Дівчина не могла більше втерпіти. Порушуючи закони моралі, вчиняючи «страшний гріх», вона переступила неприступний для порядної міщанської дівчини поріг холостяцької кімнати й кинулася до ліжка, на якому лежав горілиць її наречений. Він був одягнений, ноги звисали на підлогу; ніби помер наглою смертю.

— Він помер! — зойкнула Маргарита й припала вухом до грудей ученого.

Серце билося рівно. Ледве чула його Маргарита, так гучно калатало її власне серце. Одночасно її щоки торкнувся подих нареченого.

— Живий, — прошепотіла, зрадівши, Маргарита до фрау Надель, що остовпіла з переляку коло ліжка. — Однак з ним щось трапилось, — шепотіла Маргарита, — він, мабуть, непритомний упав на ліжко.

І вона ніжною рукою підвела з підлоги Фріцові ноги. Грубер здригнувся і враз прокинувся. Світло дня різонуло йому очі. Нестерпно хотілося ще спати. В мозку плуталося безпорадне запитання, чому це в його кімнаті Маргарита й фрау Надель і чого обидві так стурбовано дивляться на нього? І раптом блиснув спогад про те, що він же зробив відкриття — він після довгої й наполегливої праці досяг мети. Рвучко, одним рухом, звівся Грубер на рівні ноги і здивовано глянув на жінок.

— Фріц, ми зайшли подивитися, що з тобою, — відповіла на його німе запитання Маргарита, — чи не хворий ти, бо вже південь, а ти спиш, та ще й одягнутий…

— Уже південь? — здивувався Грубер.

— Авжеж, — озвалася Маргарита.

— Слухай, Гретхен, слухайте, фрау Надель! — вигукнув Грубер. — У мене велика радість. Я зробив відкриття. Я розгадав досі нерозгадану таємницю будови скла. Це дає змогу виробляти скло так легко й дешево, що досі про це не могли й мріяти.

Він кинувся до свого бюрка, де стояли штативи з пробірками, й, узявши одну, показав у ній жінкам прозору цупку рідину, яка їм обом здалася розтопленим до рідкого стану цукром.

— Дивіться, — квапився він, — це скло. Воно зараз саме в такому стані, як на виробництві, коли з нього роблять різні речі. Воно м'яке й цупке і однак, дивіться, — воно зовсім холодне. Добув я його без вогню, без нагрівання до тієї високої температури, яка потрібна, щоб виплавити скло в звичайний спосіб. Далі я скажу, як саме я добився свого скла, — ніби на лекції, викладав Грубер свій винахід жінкам, що були дуже далекі від технології скла, — а тепер дивіться: я доливаю в це м'яке скло іншої рідини. Тепер скло почне твердіти. Я можу, як схочу, визначити час цього затвердіння. Він залежить від кількості реактиву… Завтра ж я беру патент.

Останнє речення жінкам було цілком зрозуміле.

— І ми зможемо відразу ж побратися з тобою, Фріц? — запитала Маргарита, не ймучи віри своєму щастю.

— Одразу ж, Гретхен! — вигукнув Фріц, світлий і радісний, і вхопив за руку дівчину, готовий танцювати.

— О пане доктор! Так це з вас могорич, — подала голос фрау Надель, милуючися з радощів молодят.

— Аякже, безперечно! — енергійно озвався Фріц. — «Сьогодні ж», хотів він сказати, та вчасно схаменувся, згадавши, що вчорашні відвідини кав'ярні вичерпали його обмежений бюджет. — Тілько-но одержу аванс на патент, — додав він уже з меншим запалом, — зараз же влаштуємо такий бенкет, що небу стане жарко…

— Фріц! Ходімо гуляти. День такий гарний, — ніжно просила Маргарита свого щасливого нареченого.

Погуляти? Можна. Правда, Груберу більше хотілося сісти до свого бюрка і переглянути пройдений шлях боротьби — проконтролювати себе, уточнити свої формули. Та що зробиш, він обіцяв своїй золотоволосій Гретхен сьогоднішній ранок.

— Добре, Гретхен, — сказав він. — Тільки почекай трохи: я одягнуся й поснідаю…

Далекі й через цю далечінь ніби з легких хмаринок зіткані гори креслили на синьому фоні кришталевого неба ніжний візерунок снігових вершин. Золоте сонце вкрило лаком озеро, в яке зазирали будинки міста. Чайки кружляли з вереском коло перехожих, вимагаючи від них поживи. Маргарита посміхалася їм, слухаючи Фріца, що пояснював їй свій винахід.

— Розумієш, Гретхен, — казав він, — скло, як переважна більшість речей, з якими ми стикаємося в природі і в нашому побуті, не проста матерія, а складна. Ти ж знаєш, що таке хімічні елементи?

Маргарита ствердно хитнула головою. Однак цей рух був непевний. Дівчина вже встигла забути те, що вона вивчала в школі. Фріц, як добрий викладач, одразу відчув, що треба нагадати напівзабуте.

— От, наприклад, візьмемо звичайну страву — суп, — пояснював він. — У цьому супі є картопля, морква тощо. Ти знаєш, що поклала туди всі ці продукти, і ти їх бачиш там. Вони так і лишилися окремо, тільки зварилися. А от візьми борщ. Ти налила води, поклала в неї м'ясо, картоплю та іншу городину. І от вона перетворилася на юшку. Ти знаєш чудово, що юшка — це вже не вода, бо це соки з м'яса та городини, але соків цих ти не бачиш. От і переважна більшість речей, що нас оточують, теж такі, як той суп. Є. в них такі частиночки, що їх можна відрізнити, а є такі, що без особливих засобів їх не відрізниш… От ми й кажемо: частини, що їх можна відрізнити, становлять фізичну будову речі, а ці частини й собі складаються з різних елементів, що становлять уже хімічну будову речі. Ну, юшка з супу — це ще не хімічне сполучення елементів. Це тільки розчин соків. А от глянь на цю воду, — Фріц показав Маргариті на озеро. — Вода є сполучення двох хімічних елементів: водню та кисню — дві частки водню й одна — кисню, або, як кажуть, два атоми водню і один атом кисню, а разом — молекула води. Кожен з цих елементів, — водень та кисень, — сам по собі є газ. Кисень, наприклад, є в повітрі. І коли б його не було, ми не могли б дихати. Він потрібен для нашого життя.

Тепер про скло…

Вони йшли поволі берегом озера. Маргарита довірливо сперлася Фріцові на руку, з цікавістю поглядаючи на озеро, на далекі гори, на прохожих і одним вухом слухаючи лекцію свого нареченого. Фріц відчував її неуважність. Однак сьогодні він міг говорити тільки про свій винахід. Скільки ж місяців він мовчки добивався до цієї таємниці будови скла! Тепер прорвало греблю його мовчання. Слова самі лилися. Він не міг їх стримувати.

— Про будову скла ми знаємо дуже мало, — казав він, намагаючись висловлюватися так, щоб його зрозуміла наречена. — 3 дуже давніх часів люди користуються склом, а що воно таке по суті, так-таки й досі не знають. Відомо тільки, що скло — суміш різних хімічних сполук. Найважливіша з них — кремнезем, або, як його звуть у хімії, окис силіцію. Окисами звуть сполуки різних хімічних елементів з киснем. Кремнезему в природі дуже багато: пісок, гравій, пісковик, граніт, порфір та інше — це все буде окис силіцію, тобто силіцій та кисень у чистому вигляді або з іншими елементами. Крім кремнезему, в склі завжди є луги. Різні луги бувають у склі, залежно від того, що це за скло і для чого воно. Найуживаніше скло — віконне — складається з соди, вапна чи крейди і кремнезему. Але ж кожна з цих складових частин сама складається з різних елементів, уже не кажучи про різні домішки, що є завжди в склі. Ці елементи чи їхні різні сполуки, безперечно, переплітаються між собою під час утворення скла, і з готовому склі ми маємо дуже складну хімічну й фізичну будову, що й досі була людям невідома. І от я взявся вивчити цю будову. І я вивчив її. Я її знаю. Досі люди робили скло наосліп, на підставі досвіду. Після мого відкриття є змога поставити виробництво цілком на науковий грунт. І я поставив його. Поки що тільки в моїй лабораторії. Знаючи будову скла і особливо ті процеси, що відбуваються під час утворення скла, я зміг свідомо керувати цими процесами. Я винайшов такі хімічні речовини, що за нашим бажанням змінюють ці процеси. Додаючи тієї чи іншої речовини, я без вогню плавлю скло.