— Почекайте мене з годину. Я гадаю, що зможу купити весь посуд з цього скла, який вироблятиме ваш завод. Мені тільки треба побачитися з одною діловою людиною, — сказав аптекар Зіммелю та Груберові й пішов.

Повернувся він раніш як за годину.

— Привітаймо один одного з успіхом, — весело вигукнув він, ледве переступивши поріг свого кабінету, де підприємець і вчений з нетерпінням чекали на нього. — В повітрі пахне порохом, якщо годиться цей вислів для нашої доби, коли є воєнні речовини, значно пахучіші за предавній порох, — казав він далі. — Одна країна, яка саме — секрет, замовляє скрізь, де можна замовити, різні скляні вироби особливого призначення. Ніхто не знає, навіщо раптом треба цій країні так багато тих виробів. Але раз ім'я цієї країни в секреті, значить, це не інакше, як для війни… Я звернувся в справі похідних аптечок до агента цієї країни і показав одну з ваших колб…. Колба справила таке враження на агента, що він одразу зробив мені замовлення на вироби з вашого скла.

Про умови постачання виробів з нового скла домовилися швидко. Пляшка доброго вина закріпила згоду, і за півгодини поїзд мчав Грубера й Зіммеля до старого, тепер омоложеного заводу з радісною звісткою про успіх. Грубер не встиг навіть завітати додому, щоб сповістити про свою радість Маргариті. Він тільки написав їй спішного листа. Дівчина, одержавши листа, засмутилася, що її любий не прийшов, однак думка про щастя, яке тепер обом їм усміхнулося, перемогла той смуток.

— Тату, тату! Подивись, що пише Фріц, — кинулася вона до батька.

Старий Клейнмюнцлі прочитав і замріявся… Тепер, коли він матиме багатого зятя, він, диви, зможе й покинути остогидлу крамничку. Якось коло молодих проживе. І старий запалив свою святкову люльку. А Гретхен, як пташка, співала весь вечір початок світлих днів свого життя.

Того ж вечора у скляному кабінеті Шварцберга відбулася коротка, але значна своїми наслідками розмова. Підприємець сидів у кріселку коло каміна, мовчки стежачи за полум'ям, що вирувало під склом. Тут же стояв секретар Шварцберга, поштиво чекаючи на наказ свого хазяїна.

— Так, — нарешті порушив мовчанку підприємець, — так, значить, цілком точно, що підписано контракт із цим самим аптекарем, як його?

— Сіменс, пане радник, — озвався секретар. — Контракт, безперечно, підписано, й причиною тому незвичайний скляний посуд заводу Зіммеля, де тепер працює доктор хімії Грубер, який приходив до вас, пане радник, з своїм винаходом. Відомості нашої агентури цілком певні.

— Так, так. Прогавили ми цей винахід, прогавили, — журливо вимовив підприємець. — І все через мою надто велику добрість до людей. Я ж міг тоді купити патент. І дуже дешево. Я ж бачив, що цей доктор хімії не зуміє загадати справжньої ціни. Але ж, знаєте, шкода мені стало молодої людини. Нехай, думаю, пошукає щастя десь в іншому місці. Може, й знайде… Таке м'яке серце в мене.

Секретар зігнав з обличчя глузливу посмішку, що мимоволі визирнула з-під його маски поштивості. Він добре знав м'яке серце свого хазяїна.

— Так, так, — міркував далі Шварцберг. — Що ж його робити?

— Може, закликати до нас доктора Грубера? — нерішуче подав свою думку секретар.

— Запізно, — відрізав Шварцберг. — Я знаю таких учених, як Грубер. Раз він підписав контракт — край. Не знаючи життя, він наївно гадає, що закон — залізна штука…

— Можна було б його переконати, що це не залізна, а гумова штука, — наважився пожартувати секретар.

— Поки ми переконаємо цього мрійника, Зіммель з аптекарем, з Сіменсом, встигнуть виконати контракт. Можуть статися ще й гірші речі. Ні, тут треба рішучих заходів. Не пізніше як цієї ночі я мушу знати, чи нема боргів у цього старого чурбана, в Зіммеля, і як поводиться цей чудасій, Грубер. І добре було б, щоб Зіммелеві борги були великі й безнадійні, а Груберова поведінка химерна. Розумієте?

Це «розумієте» було сказано так владно, що секретар зіщулився. О, він чудово все розумів! Він добре знав м'яке серце свого хазяїна.

Старий Зіммелів завод схожий був на розворушений мурашник. Користуючись з погожого дня, робітники, за Груберовою порадою, повиносили горшки й форми надвір, щоб видувати скло на свіжому повітрі, бо в заводі було й тісно, і темно, і непривітно без звичного вогню в печах. У ясному промінні сонця діамантами горіло скло, яке набирали з горшків, і здавалося, що це не робота, а якась цікава гра дорослих. Жінки робітників, почувши про чудесне скло, що не боїться вогню й міцне, як метал, прийшли подивитись на диво. За ними вчепилися діти. І було так, ніби на подвір'ї заводу урочисте свято.

Старий Зіммель, помолодівши років на десять, метушився, підганяючи робітників і стежачи, щоб акуратно складали готовий посуд. Учора, як підписали контракт, він дістав чималий аванс, уже заплатив свій борг робітникам і тепер, щасливий, підраховував у голові, за скільки днів він погасить усі свої борги і почне збирати прибутки. Тепер він вірив, що й справді може стати великим підприємцем, і вже поклав собі від того ж дня інакше поводитись із своїми робітниками, — не так просто й привітно, як він це робив, коли був дрібним підприємцем і часто доводилося просити робітників зачекати з заробітком, бо нема чим платити.