Сіро-зелена обкладинка, розлініяні сторінки. Звичайнісінький зошит, у моєму дитинстві таких були тисячі та мільйони. Без малюнків, кіноакторів, без «Тачок» та «Барбі», без кольорових обгорток, ретельно підписаний… Я неначе бачу себе, тодішню, що, висолопивши від старанності язика і поглядаючи на дошку зі зразком, виводить: «Тема твору: «Моя найзаповітніша мрія».
Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв’язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.
Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв’язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.