Але Бодьо розвіяв ваше хвилеве сум'яття, притарабанивши цього разу шість гарячих шніцелів по-гуцульськи і ще триста грамів на загальну вимогу.

— Ростику, більше не пий, — тихенько сказала Марта.

— Не буду, — пообіцяв їй Мартофляк. — Більше, ніж треба. А поки що — пропоную випити за те, що ви є!

Горілка ще текла їхніми стравоходами, коли Гриць штовхнув під столом Мартофляка ногою і запропонував:

— Маю щось тобі сказати. Може, вийдемо на два слова? І вони пішли, а ви залишилися при столі вчотирьох.

— Бачите, йому вже не можна сьогодні пити, — сказала Марта.

— Марто, кохана, я запевняю тебе, що все буде якнайкраще, — переконано мовив Немирич. — Ростик надзвичайно витривала людина.

— Я краще знаю, витривала чи ні,— наполягала Марта.

— Ти сьогодні схожа на кінозірку, — шепнув їй на вушко Хома.

— Якщо Мартофляк не може не пити, то він мусить пити, інакше я просто чогось не розумію, — твердив своєї Немирич.

— А ви знаєте, хто це щойно пройшов коло нашого столу? — зненацька нагадав про себе Білинкевич.

Ви запитально подивилися на нього.

— Це Пєтя.

— І хто він такий, чорт забирай, що ти з таким пієтетом вимовляєш оте «Пєтя»? — зацікавився Немирич.

— Це король рекету.

— Може, скоро підемо звідси? — знову занепокоїлась Марта.

— Показати йому спину? Це вище наших можливостей! — завівся Немирич. — Ми мусимо гідно репрезентувати себе.

У фойє ресторану Гриць і Мартофляк курили.

— Ростику, уявляєш, яка навколо лажа, — казав Гриць. — Я вже геть замахався. Вони на кожному кроці. Розумієш, старенький, адже він тягне на цілого капітана. Звідки він узявся, хто його привів до нас?

— Він зустрічав Хомського на вокзалі. Сказав, що від Мацапури.

— Тим гірше для Мацапури. Розумієш, старенький Ростику, я на них маю чуття. Це лажа, причому страшна.

— Я так не думаю. Який їм сенс? Він і справді всього лише комсомольський хлопчик, як каже.

— Не будь таким легковіром. Як може простий комсомольський хлопчик так зухвало користуватися цими штуками?

— Якими штуками?

— Ну, підземний хід, ключі, всі офіціанти кланяються, вільний стіл для нас відразу знайшовся. А ти бачиш, як він лізе зі своїми питаннями?

— Ну, йому просто цікаво.

— Йому цікаво, я згоден з тобою. Слухай, Ростику, коли ти збираєшся до Америки?

— Десь наступного місяця. Я ще не маю квитка.

— Знаєш що? Візьми в мене оцих десять доларів, але так, щоб ніхто не бачив…

— Навіщо вони мені, Грицю?

— Я дарую тобі. Купиш там що-небудь для Марти. Вона в тебе фантастична, старий.

— Дякую.

— Ти розумієш, зараз навколо така лажа. Ми повинні триматися. Я їх ненавиджу всіх, розумієш? Давай, я зараз скажу йому все, а тоді натовчемо йому хавальник, га?

— Ну, цього не треба.

— Чого ти такий обережний, такий вихований? Йому треба дати по рогах, чесне слово! Якщо ти не хочеш, то я сам зроблю це!

— Грицю, ми тільки ускладнимо ситуацію. Треба просто якось делікатно відшити його…

— Ну, чого, чого ти такий делікатний? Ти що, графського роду?

— Скажи мені краще, як справи з Юрком.

— Лажа, Ростику.

— Звідки ти знаєш?

— Я знаю від його лікаря. Останні аналізи тільки підтвердили.

— О, Господи!

— Все може бути. Він, до речі, сам знає краще за нас.

— То, значить…

— Лажа, Ростику, розумієш. А тут ще й цей слимачок пхається в душі…

— У нас вистачить, щоб розрахуватися?

— Там вийде не більш як півтори сотні. Можна, я зараз викличу його надвір і дам йому по чайнику? Ти ж знаєш, я можу…

— Можеш, Грицю, але це справді не той випадок. Я прошу тебе. Ти докурив?

— Так. Ходімо?

— Ходімо, вип'ємо ще чогось. Слухай, а може, він просто педераст? — висловив припущення Мартофляк.

— Одне з двох.

— Або одне з другим.

Вони повернулися до столу саме в той момент, коли Хомський наливав.

— Ми мали таке враження, що вас уже не буде, — поділився своїми думками Немирич.

— Але ж ви всього не випили, — заперечив йому Мартофляк.

— Ростику, я тебе дуже прошу, — благала Марта.

— Пане Мартофляк, а коли саме ви рушаєте до Америки? — поцікавився Білинкевич і гикнув.

Гриць, хоч на цей раз і змовчав, проте досить виразно подивився на Ростислава.