– Я, – сказала Ольга, – колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п’ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.

– Потопельників, чи що? – не зрозумів я.

– Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?

– Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.

– Тут є риба?

– Немає. Але ми її все одно глушили.

– Зрозуміло. – Краплі води в рудому волоссі Ольги мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. – У тебе тут багато друзів?

– Так. Друзів дитинства.

– Чим вони відрізняються від інших друзів?

– Вони багато пам’ятають.

– Германе, в тебе комплекси.

– У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.

– Я теж не вмію плавати, – жорстко відповіла Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.

– Ось так і потонеш – незакомплексованою.

– Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.

– Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.

Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку – сірою кригою.

– Що ти вирішив? – не витримала Ольга. – З цією заправкою?

– Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.

– Ясно. І скільки будеш чекати?

– Не знаю. Літо довге.

– Знаєш, Германе, – мовила вона раптом, відганяючи від волосся ос, – я тобі допоможу, якщо буде потрібно.

– Добре, – відповів я їй.

– Але я хочу, щоб ти зрозумів – це лише бізнес. Ясно?

– Ясно.

– Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.

Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в’язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.

За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.

Увечері Коча хрипко розповідав про своїх жінок, про їхню підступність, нерозумність та ніжність, за які він їх і любив. Консерви закінчувались, я дав Кочі грошей, той сів на стару «україну» і поїхав униз, за харчами. Я лишився сидіти в кріслі, дивлячись, як над трасою протікають червоні потоки, повітря тужавіє від пилу й сутінків, а небо стає схожим на томатну пасту.

Це були дивні дні – я опинився поміж давно знайомих і зовсім невідомих мені людей, які дивилися сторожко, щось від мене вимагаючи, чекаючи на якісь вчинки з мого боку. Вони всі ніби завмерли, слухаючи, що ж я тепер скажу і як саме почну діяти. Мене це відверто напружувало. Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно. Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто мене не відпустять, що доведеться з’ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене тут, схоже, розраховували. Мені це відверто не подобалось. Головне – дуже хотілось гарячої піци.

Наступного дня, себто в п’ятницю, ближче до вечора, до нас заїхав дивний персонаж, який відразу ж звернув на мене увагу, та і я його теж помітив. Приїхав він на старому «уазі», на таких машинах колись їздили агрономи та прапорщики, їхав з півночі, повертався в місто, одягнений був, як і я, у військові штани та камуфляжну майку. На голові мав якогось есесівського кашкета. Дивився на всіх підозріло й допитливо. Мовчки привітався з Кочею, віддав честь Травмованому, пройшов із ним до гаража. Побачивши мою бундесверівську куртку, підійшов, привітався.

– Гарна куртка, – сказав.

– Нормальна, – погодився я.

– Це гарне сукно. Ти Герман?

– Герман, – відповів я.

– Корольов? Юріка брат?

– Ну.

– Ти мене, мабуть, не пам’ятаєш, я робив із твоїм братом бізнес.

– Тут усі робили з моїм братом бізнес, – дещо роздратовано мовив я.

– У нас із ним були особливі стосунки. – Він постарався виділити слово «особливі». – Він брав у мене пальне для літаків і продавав кудись у Польщу. Фермерам.

– У тебе – це де?

– На аеродромі.

– Ти працюєш на аеродромі?

– На тому, що від нього залишилось. Ернст, – назвався він і простягнув руку.

– Що це в тебе за ім’я?

– Це не ім’я, це поганялово.

– Ну, а звати тебе як?

– Та так і зви – Ернст. Я вже звик. Ти хто за освітою?

– Історик.

Він змінився на обличчі. Уважно оглянув мене з голови до ніг, обережно взяв під лікоть і, вивівши з гаража, потягнув убік від здивованих Кочі з Травмованим.

– Знаєш, Германе, – він все тримав мене під лікоть, відтягуючи подалі від заправки, – я теж історик. Ця робота на аеродромі – просто так сталось. Ти що закінчував?