Наступного ранку він прийняв душ, поголився, одягся, проковтнув чашку кави і почав ритись у шафах. Він усе ще намагався прогнати від себе той сон, але відчував, що перебуває в його полоні. Прибирання розпочав із невеличких шаф унизу, де Алекс зберігала всі реліквії свого дитинства. Щоразу Джейн умовляла її забрати їх із собою, проте вона вирішила лишити їх у батьків. Там були, наприклад, її відзнаки за змагання з верхової їзди, кілька нагород за перемоги в турнірах із тенісу в коледжі. Незліченні фотографії її друзів від дитячого садочка до коледжу, більшість із яких він не впізнавав. Були магнітофонні записи, фільми, кілька розбитих старих ляльок, плюшевий ведмедик і нарешті аж у глибині — коробка, яку він рвучко підсунув до себе. Її було заклеєно, і, розкривши її ножиком для паперу, він побачив там купу фотокарток Дугласа, на багатьох він був разом із Алекс. Вони сміялись або посміхались, гралися, катались на лижах; там же був великий пакунок листів від нього із табору в штаті Мен, тоді, як вона поїхала до табору в Каліфорнії, ближче до дому. А потім ніби хтось навмисне підсунув Квіннові ламкий від часу, пожовклий лист, і дата на початку його була саме та, коли Дуг загинув. Він писав Алекс того дня, за кілька годин до того, як сталося те нещастя, коли він загинув у віці тринадцяти років. Сльози текли по Квінновому обличчю, поки він читав той лист, і раптом батько збагнув, що всі вони відчували те, чого він не дозволяв собі відчувати. Хоч він і любив свого сина, проте тримав дистанцію між ними. Насправді ж Квінн ледве знав його.

Дуг був гарним хлопцем, щасливим, добрим, розумним, дуже схожим зовні на свого батька, але Квінн ніколи не зближувався з ним. Він завжди думав, що для цього настане час «пізніше». Він мріяв, що вони стануть друзями, коли син подорослішає, але сталося так, що сина він утратив. І навіть тоді батько належним чином не оплакав його. Так боляче було усвідомлювати, що він не використав можливості зблизитись із власним сином. І коли почуття провини починало свердлити його, він робив усе, аби уникнути цього. Кожне нагадування про загиблого сина було як німе звинувачення. Адже тоді він наполіг, щоб Джейн якомога швидше прибрала речі Дуга та звільнила його кімнату. Квінн думав, що для неї буде занадто боляче зберегти кімнату сина недоторканною й перетворити її на святиню. Тоді він швидко відбув до Гонконгу й дав розпорядження, щоб усе було спаковано й винесено до його наступного приїзду додому, гадаючи, що чинить так для її ж блага. І слухняна дружина, якою вона була, зробила все, як він сказав, і тільки Бог знає, чого це їй коштувало.

Наступного дня Квінн знайшов усе, що було в кімнаті хлопця, у великій прибудові за гаражем. Там було все, навіть його одяг, спортивне приладдя, нагороди та інші пам’ятні речі. Вона зберігала абсолютно все, навіть його білизну. Вона не викинула жодної дрібнички, навіть коли минуло двадцять три роки. І коли він почав розбирати інші речі, то на дні однієї з шаф Джейн він навіть знайшов три светри Дуга.

Ця сентиментальна подорож у минуле тривала для нього протягом тижнів. Він знов і знов пригадував і зіставляв спогади й розумів, наскільки більше за нього страждала Джейн, що тільки посилювало його почуття провини.

Незабаром настав День подяки, і на свято він, як було заведено, зателефонував Алекс, але вона цього дня не святкувала у своїй Женеві. Її відповіді були різкими й короткими. Вона подякувала батькові за дзвінок холодним, навіть крижаним голосом, і Квінн був настільки засмучений її відповідями, що навіть не спитав ні про Хорста, ні про хлопчиків. Підтекст її слів був зрозумілий: «Відчепися. Ми не потребуємо тебе. Облиш мене», — що він і зробив.

Він не організовував собі традиційної індички, бо не мав із ким її їсти, він навіть не дав знати нікому зі своїх друзів, що повернувся до Сан-Франциско.

Йому було дуже боляче перебирати речі, готуючи будинок на продаж, але ще тяжче було б йому спілкуватися з людьми. Джейн була тією ланкою, яка пов’язувала його зі світом. Саме дружина підтримувала зв’язки з усіма, з ким вони бачились на різних прийомах, вона лагідно нагадувала Квіннові, біля кого варто затриматись бодай ненадовго, щоб приємно поговорити з давніми знайомими. Він робив це здебільшого для неї. Але більше любив побути на самоті, без її ніжного тепла. І тепер він самотній, і нехай завжди воно буде так. Він не вбачав жодного сенсу в тому, щоб із кимось спілкуватися. Це зробило б її відсутність іще гострішою — навіть важко собі уявити наскільки.

День у день Квінн розбирав її шафи, її скарби, її спогади — і свої також. А вечорами він, спустошений, сидів на ліжку, читаючи її щоденники й вірші. Він почувався, ніби весь просочився її сутністю, — як кусень хліба всотує в себе соус із тарілки, — поки все те, що вона думала, чим дихала, що тримала в собі, що любила і плекала, не стало частиною його самого, не ввійшло в його кров і плоть. Вона стала його душею, ніби раніше в нього ніколи не було власної, а тепер він здобув її, поєднавшись із нею. Він ніколи не почувався таким близьким до неї, як в останні місяці перед її смертю. А тепер він відчував те саме, перебираючи не тільки її папери, але й капці, одяг, у якому вона працювала в саду, її потерті шкарпетки, у яких вона спала вночі, білизну, її улюблені светри. Квінн упіймав себе на тому, що так само, як вона сховала светри свого сина в глибині своєї шафи, він відкладає для зберігання ті її речі, які вона найбільше любила. Він ніяк не міг змусити себе розпрощатись із ними, і тільки тепер занадто добре зрозумів, як травмував її, коли наполіг на тому, щоб вона винесла все з кімнати Дуга. Життя змусило його пожинати те, що він колись посіяв, і він відчув: усе те, що він переживає зараз, є заслуженою карою за те, що він зробив для неї. Тож він сумирно й покірливо прийняв свою долю як заслужену кару.

Була середина грудня, коли він досяг якоїсь подібності порядку й вирішив, чого позбудеться, а що збереже. Посеред вітальні височіли гори речей, які треба було винести. Але все одно в домі лежало ще забагато зайвого шмаття, щоб запрошувати ріелтора. Єдине, що бодай якось розважало його, були дзвінки до Тема Хаккера щотижня, коли він питався, як просуваються справи з будівництвом його корабля. Квінн отримав приємного листа від Боба Рамзея, у якому той вітав його з набуттям нової власності. Він також був задоволений, що не потрапив на гачок і не спокусився значно більшим вітрильником. Як повідомляли Хаккери, справи йшли добре й за графіком. Наразі привести до ладу дім у Сан-Франциско було для Квінна найважливіше, і він був задоволений, що робив це сам. Це давало йому хоч якусь розраду — на кшталт останніх зустрічей із Джейн — і являло собою ніби священний ритуал, завдяки якому він затримував її біля себе. І щовечора він читав слова, написані твердим із нахилом почерком дружини. А відтак зазвичай мріяв про неї. А двічі чи тричі на тиждень йому снилось, як вона благає його не кидати її. Навіть у ті дні, коли він цілий день проводив, згадуючи її.

Він переглянув тисячі їхніх фотографій від давніх днів, коли діти були маленькими: у подорожах, на честь відзначення важливих подій і фото з їх останніх подорожей. А Джейн зберігала абсолютно всі газети, де була бодай якась згадка про нього. Майже сорок років, складені у файли й коробки, деякі з них зітліли настільки, що розсипались у руках, проте всі зберігались у хронологічному порядку. Вона була такою уважною, поважаючи його й захоплюючись ним! Значно більшою мірою, ніж він щодо неї. Переглядаючи ретельно зібрані вирізки з газет, де йшлося про його досягнення, Квінн знов і знов розумів, яким був егоїстом, до якої міри належав винятково своєму світові в той час, коли вона на віддалі любила його, чекаючи, коли він з’явиться вдома, вибачаючи йому все і просячи вибачення в дітей від його імені. Це була просто чудова жінка!