Варан уступився на крок. Відняв од лиця руку; губи одразу ж стали мокрими й огидно-липкими.
– Стій, – владно сказав маг, простягаючи руку, і Варан похолов. – Це не тобі, – маг усміхнувся кутиком рота. – Ходімо…
– Куди?!
– Куди-небудь, де ти міг би пику вимити…
Кров на обличчі підсихала, стягуючи шкіру. Варан подумав, що можна викинути купюру так, щоб маг не завважив. Чи тепер уже не можна?…
Не спускаючи з нього очей, маг зняв з паска боклажку. Витягнув корок, простягнув:
– Умийся.
Варан плюснув з боклажки на долоню. Руку смикнуло від холоду – вода була крижана й чиста. Варан обережно лизнув – так і є, прісна, не інакше як з особистих князевих запасів. Це дурість і навіть злочинство пускати таку воду на вмивання.
Провівши мокрою рукою по обличчю, він повернув боклажку хазяїну:
