— Порада річ безкоштовна. Та тільки який же з мене порадник тут, при дворі його величності? Можу хіба що скаржитися, та й то від себе самого, бо ніхто не давав повноважень високих.

— Щойно прибув до Варшави посол французького короля граф де Брежі. Чи пан міг би зустрітися з ним, добродію Хмельницький?

— Треба б запитати посла, чи міг би він зустрітися зі мною. А ще: об чім мені трактувати аж з французьким послом? Ще з турком чи татарином знайшов би що обмірковувати, Франція ж задалеко від України.

— Саме тому, саме тому, що задалеко. Граф де Брежі зацікавився вашим козацтвом і має до пана Хмельницького звабливі пропозиції. Він зупинився в Уяздові, там жде пана Хмельницького завтра чи позавтра.

Стільки намірів і стільки сподівань, а тепер така дурна пригода!

Я навмисне зодягнув своїх хлопців у козацькі білі свитки, сам зодягнувся так само і по обіді наступного дня вирушив до Уяздова шукати садибу пана де Брежі.

Наші білі свитки чи не найбільше припали до серця панові послу. Він був у захваті і від свиток, і від шабель у простих чорних ящурках, і від наших пістолів, які могли робити в чоловікові таку дірку, що кулак просунеш. Посол виказував французьку поривчість у всьому: і в мові, і в рухах, і навіть у тому, як трусив переді мною пір’ям з свого крислатого капелюха, так що око моє нічого не могло побачити за тим мерехтінням, і я тільки чув високий, мовби аж вискучий графський голос (чи вже так наладнав його для королівських вух?), яким посол виспівував мені всіляку хвалу. І моїй освіченості, і моєму розумові, і моїй латині, хоч була й не моя, а ще з єзуїтської колегії від отця Андрія Гонцеля Мокрського, і моїм вичинам на морі (звідки він про них довідався?). Він сказав, що багато чув про запорозьких козаків і вже навіть написав про них кардиналові Мазаріні.

— Я написав, що це вельми відважні вояки, непогані вершники, досконала піхота, особливо здатні вони до захисту і взяття фортець.

— Placet 20 , — сказав я.

— Також написав я, що в запорожців нині є дуже здібний полководець Хмельницький, якого поважають при дворі.

— Displacet 21 , — мовив я. — Щось мені не доводилося чувати про такого полководця Хмельницького. Хто це сказав?

— Це сказав я. А посли кажуть тільки те, що добре знають.

Граф щосили став мене вмовляти, щоб я повірив в існування того полководця, натякаючи досить прозоро, що навіть Франція могла гідно поцінувати такі здібності.

— Франція далеко, — зауважив я на ту мову.

— Пан Хмельницький боїться віддалей?

— Говоримо ж не про віддалі, а про гідності. Чоловік має заробляти їх у себе вдома.

Вже мені розвиднілося тепер у голові, до чого зводилося моє сидіння у Варшаві. Хтось (чи й не сам король?) намірився продати силу козацьку аж у Францію, чи то щоб налагодити міцніші зв’язки з французькою короною, а чи щоб прибрати з України всіх заводіяк, отой «ворохобний плебс», який не давав шляхті спокійно спати, тримав шляхту в постійному напруженні. Реєстровиків король не може посилати за межі Польщі, бо цьому спротивиться сейм, отож ідеться про Запоріжжя, про всіх втеклих, людей поза законом, безрідних і безправних, власне й неіснуючих. Спровадити їх будь — куди, щоб вельможне панство могло далі насолоджуватися золотим спокоєм, яким воно насолоджується після тридцять восьмого року. Мене ж хотіли, як колись Грицька Чорного, пустити в ті очерети та лози, щоб скликав охочих та вів кудись до чорта в зуби. Але ж Грицька Чорного, який пробував вербувати запорожців на війну проти шведів, козаки потихеньку прибрали, а самі виступили проти польського панства з Тарасом Федоровичем і таки добре нам’яли боки гетьману Конецпольському під Корсунем. Стати ще й мені Грицьком Чорним, щоб хлопці трохи полякали панів? Багато вже разів лякали, а злякати як слід так і не зуміли. Всі жертви були марні, такими вони будуть і далі. А може, справді пристати на хитрі вмовляння графа де Брежі та вивести отих козарлюг з очеретів, показати їх світові, хай подивується, замре од захвату, а тоді й здригнеться?

— А чи в Франції хоч можна досхочу наїстися? — жартома поспитав я графа. — Там же ні борщу, ні саламахи.

Граф сміявся. Він уже бачив мене із запорожцями на полях битевних, вже радів досягнутому, та тут я несподівано вилив на нього цебро холодної води, заявивши, що не можу бути ні в Франції, ні деінде, а тільки в себе вдома, на своєму хуторі, де мене жде все ростуче й повзуче. Не додав про сірі очі, бо лякався самої думки про них, та й не мав певності, що справді те дитя жде мене і як батька, і як лицаря з походу звитяжного. А які ж мої звитяги?

Чи ліпше мені не відмовлятися від спокус і обіцянь облесливого посла? Адже я зготовлявся до чогось, чогось ждав, сидячи терпляче коло підніжжя трону, так ніби не мав нічого за душею, мав тільки прірву й порожнечу і пітьму беззоряну, а наповненість міг отримати лиш з рук ясновельможних повелителів світу. Може, й наповнився б чимось там, та не став би під зорею, бо вона тільки над розквітлою грушею в Суботові, і всі таємниці, всі уповання, весь відчай, все щастя і всі нещастя мої обитають там, але однаково душа моя лине туди, бо навіть одчинені навстіж райські врата не змогли б народити й пробудити в мені того блаженства, яке викликає простий спогад. Зневолений жорстоким життям до твердих діл, які неминуче огрубляють душу, я намагався рятувати її від отупіння й здрібнення в спогадах, а хто ж щедріше дарує на сім світі спогади, аніж ті жінки, яких ми любимо, любили чи любитимемо колись бодай у мріях?

Так я прийшов у захват від обітниць французького посла, а тоді відринув їх і знов прийшов у захват і знов відринув.

Власне, граф де Брежі прибув до Варшави не для перемов з таємничими козаками, а щоб висловити співчуття королю Владиславу з приводу смерті королеви Децілії Ренати, що посол і виконав з суто галльським красномовством, якому позаздрив навіть сам польський златоуст Єжи Оссолінський, а тоді, покінчивши з смутком, почав пісню весільну, намовляючи польського владцю пошлюбити обраницю з Франції покласти нарешті край родичанню з австрійським та німецьким домами. Анна Австрійська, регентка малолітнього короля Франції Людовіка XIV, пропонувала Владиславу на вибір аж п’ять високорідних невіст: сімнадцятилітню Анну — Марію — Людвіку, донысу стрия Людовіка XIV Гастона Орлеанського, принцесу де Монпансьє, звану Ля Гран Мадемуазель; тридцятитрьохлітню Людвіку — Марію, доньку Карла І Гонзаги, принцесу де Неврську; двадцятидев’ятилітню Марію де Лоррен, доньку Карла де Гіза і Генрієтти де Монпансьє; двадцятип’ятилітню Анну — Женовефу, принцесу де Лонжевіль, сестру Людовіка Великого Конде; і, нарешті, Марію, доньку Карла де Конде і Анни де Монтофі.

Заприязнитися з Францією, зважаючи на її силу і впливи в Європі, для короля, над яким нависали загрози звідусюди, було б порятунком і вибавленням, однак Владислав не забув про повагу й монаршу пиху, належні його санові, і відправив посла без будь — яких обіцянок. Сказано графові де Брежі, що коли король і вирішить узяти другий шлюб, то попросить королеву — регентку Франції, щоб сприяла йому в його домаганнях шведської корони, на яку мав спадкове право ще по своєму отцеві Зигмунду, уродженому Ваза, і вивідала у шведів, чи захотіли б поєднати Владислава з королевою шведською Христиною, інакше ніяких переговорів про мир між Польщею і Швецією бути не може. Що ж до французьких наречених, то король не може висловити свою волю, бо посол не привіз портретів (австрійці ж прислали шістнадцять на вибір), окрім того, нічого не сказано про користь від такого шлюбу для королівства Польського. Все це посол мав передати в Парижі й повертатися на весну нового року, щоб встигнути до початку наступного сейму, на якому, коли сенат дозволить королеві взяти новий шлюб, буде стверджено цей намір і можна буде чути голоси, що король чинить те з любові до вітчизни.