Вишневецький хотів залякати нас самими розмірами шляхетського табору. Високі вали тяглися, перескакуючи з пагорба на пагорб, безмірно й безмежно, неосягальні й неприступні. Навчені під Пилявцями, регіментарі стали на великих горбах, полишивши мені поле затісне й невдобне та хіба що багна довколишні.

Я вдарив на шляхетський табір, щойно підступив під нього. Обставив увесь той величезний табір гарматами козацькими, і вони засипали його ядрами так, що легше було знайти там гарматну кулю, ніж у львівському повіті куряче яйце.

А тоді сам повів своє військо на приступ, і був поміж найодважнішими, в самому пеклі, груди на кулі виставляв без страху, в хаосі, диму, в полум’ї й різанині, все помічаючи, всім керуючи, з лицем лева, з оком орла. Козаки віяли з самопалів так густо, що підтинали шляхтичів, наче серпами, однак військо шляхетське зготовлене було на той наш натиск і відбивалося вміло, мужньо і страшно. Брехали згодом, буцімто Хмельницький попереду гнав селян, пани кричали їм падати, а самі стріляли в козаків. Я міг би сказати, що не козак ховався за хлопа (бо й коли це козак міг за когось там ховатися?), а навпаки, та й цього не хочу казати, бо в той день ніхто вже не розбирав, де козак, а де посполитий, всі лізли, як мухи в смолу, навіть орда, яка завсігди вичікує, налягала хмарою на панський табір, засипаючи його стрілами, натиск тривав цілий день, вали були слизькі від крові, надвечір вже збили ми з валів полк каштеляна Фірлея і панство мало не стало втікати до збаразького замку, та порятували його ніч і дощ, який став перед нами стіною, козацькі довбиші вдарили на спочинок, шляхта змогла зітхнути вільніше.

Вже перший той день приніс тяжкі для нас втрати. Загинув од кулі старий мій товариш Бурляй, а молодий Морозенко, поставлений мною над нашою кіннотою, нерозважливо порвався в таке пекло, з якого вороття не було і найодважнішим душам.

В тій пісні—стогоні плач і tyra всіх наших матерів, жінок і дочок, які проводжали нас на війну, і не день, не рік, а всю історію.

Жінки знай проводжають чоловіків на війну. Коли зустрічають, того не бачить ніхто. Світ тільки й бачить, як проводжають, як ллють сльози, заламують руки, б’ються в розпачі об сиру землю — невтішні, згорьовані, без надії на повернення тих, що були їхньою любов’ю.

І коли кривавляться поля війни, то кривавиться любов людська, а над нею ненависть хоче підняти свій голос, та однаково ж відступає, поконана і безсила.

Я виїздив з Чигирина мовби й не на війну, а тільки для попису й перегляду свого війська, Мотрона не виїздила для прощання аж до самого поля, а проводжала мене, стоячи на ґанку, не було то розпачливе прощання Гектора з білораменною Андромахою, молода гетьманша не хотіла оплакувати свого гетьмана живим, трималася з гідністю, мовчки дивилася, як я сідаю на коня, як підбираю повідця й поправляю шаблю, але в темних її очах стояв чи то докір, чи благання, чи страх. А тоді спалахнув у них німий крик: «Ні! Ні! Ні! Не їдь, не кидай мене, без тебе — лиш горе!», аж я злякався, щоб той крик не вирвався назовні, і мерщій ударив коня.

І там, на валах збаразьких, коли рвався я наперед з своїми козаками найодважнішими, стояв мені в очах той темний крик Мотрончин, і страх обіймав мене й не за себе, а чомусь за неї, все за неї.

Козаки заступали мене від шляхетських куль, кричали стурбовано:

— Батьку! Поберігся б!

— Самі впораємось!

— Допали ланів, то вже не виприснуть!

— Тут їм і смик, тут їм і гак!

А я вспокоював їх, як міг, і не відступав:

— Дітки! Гетьмани в битвах не гинуть! Гетьманів убиває не куля й меч, а хіба що злоба. З вами ж хочу бути, аби захистити всіх вас, поконавши панів малою кров’ю. Не рад, аби яка душа людська згинула, але й одне стебло трави. Шкода говорити!

Вояк у шляхетському таборі цього разу скупчився твердий, бився мужньо й запекло, я збагнув уже першого дня, що іграшки будуть затяжливі, а збагнувши, вспокоївся. Нічим не нагадував того описаного злою рукою гетьмана, який, нібито допавши до свого намету, ричав, як дикий звір поранений, дер жупан на грудях, калічив собі лице, губи мав посинілі, підборами бив у землю, обома руками шарпав чуприну, кричав: «Горілки!»

Яка марнота вимислу!

Коли ллється обфіто людська кров, втихає й щонайбільший гнів. Лютитися можна на зрадників, ми ж не мали їх поміж себе, бо вже всі вони опинилися по той бік валів з Семком Забудським, що втік ще перед Пилявцями з ланцюгом на шиї, як пес. Один невдалий штурм, як і одна невдала битва ще не означають програної війни, а я мав намір вигравати не битви, а війну велику, тож зготовився до цього передовсім витривалістю й камінним терпінням і менш за все нагадував козачка, метаного фурією. Хотілося б панству бачити мене таким, та дарма!

Той вечір у крові весь і в тяжкому, ніби камінному, дощі не видавався нам ні легким, ні обнадійливим надто. І коли зібралися в моїм простім, але просторім наметі і старшина й полковники, то справді крикнув я джурам: «Горілки!», хоч муркнув мені над вухом Виговський, щоб я не пив, бо хан може прислати за мною, а він, мовляв, не любить горілчаного духу.

— І ти з нами вип’єш, пане писарю! — гукнув я. — А як хан захоче нас бачити, то і його почастуємо! Обставилися ми тут аж он яким вишуканим товариством! За валами сам князь Ярема Вишневецький з панством вельможним. Біля нас великий хан Іслам — Гірей. Від Любліна поспішає його величність король Ян Казимир. З Литви міриться вдарити в гніздо козацьке, в Київ, гетьман литовський Януш Радзівілл. Як то казали древні: conditio sine qua non. Або ж по — нашому: отже, тут сук, та й годі! Скликав вас для ради й поради, бо стояння може бути тяжке й затяжливе. Що б сказав нам, отче Федоре?