Отак, пане Самійле, і наша Україна. З одного боку король, з другого султан, а з третього — хіба що море Чорне.

— Король же тобі дружбу пропонує, чув я.

— Гей, брате Самійле! Знаємо ми з тобою грецьких Богів, римських імператорів, всі сузір’я на небі й вітри в степах, та й усіх королів знаємо! Як сказав колись Курцій: квос віцеріс каве амікос тібі ессе кредас — бережись дружби переможених тобою. Війна буде! Знов війна і насильство?

— Ніяке насильство не послаблює істини, а тільки слугує її возвишенню.

— Душа втомлюється від насильства — народ і земля втомлюються. Дружби жду з боку четвертого, про який і згадати боюся. Жду і ніяк не діждуся, може, тому й стривожений такий.

— Саме й хотів я сказати тобі, що їде посол до тебе від московського царя, — мовив Самійло.

— І оце мовчав усю ніч!

— Не хотів перебивати твоєї мови, вельми цікавої й пожиточної навіть для духа.

— За таку вість обійняти б тебе, як брата, Самійле!

— Хіба можна обійняти дух? — сказав він гірко і зник, а на дворі заіржали койі й запалали смолоскипи.

Прибули Виговський і син Тиміш з вістю, що ще до Чигирина посол царя московського Унковський з листами й дарунками.

Душа моя стрепенулася. Вість з Москви! Вість благая і добрая а чи зла?

Пан Іван за звичаєм своїм занудливо почав напихати мене всіляким дріб’язком, приберігаючи найголовніше насамкінець, та тут став йому на завдді мій Тимко, на язик неповздержний.

— Гей, пане писарю, — гримнув він, — не дури голову гетьманові, а кажи діло! Посол московський береться до Чигирина! Вже за Дніпром. У Переяславі. Стрічати треба, чи як, батьку гетьмане?

Я знав і не знав про посла, бо не міг же сказати, що дух Самійлів звідомляє мене про все, тож промовчав і поглянув на свого генерального писаря. Він знов почав про Поділля, й про шляхту, і про те, що сам канцлер Оссолінський обіцяє мені мир без битви і перемогу без небезпек, та тут наступив на нього Тиміш, відгортаючи своєю тяжкою рукою короткі руки писарські, дивуючись і обурюючись водночас упертості пана Ивана, гукнув:

— Таж про пана посла мов, пане писарю! Чи не чуєш? Стрічати треба, чи ж? Я й сам можу поїхати до Дніпра.

Все рідне завжди трохи нахабне. Це неминуче. Може, так і треба. Принаймні цього разу я вдячний був Тимкові, що порятував він мене від занудливості Виговського, перед якою навіть я часто був безрадний.

— Стрічати посла будеш перед Чигирином. Допровадить же його хай сам полковник переяславський. Я ж ще тиждень побуду в Суботові.

— Не все ще сказав тобі, батьку, — мовив Тимко, хитро мружачись. — Не занудьгуєш тут, у Суботові.

— Що там маєш?

— Цього вже пан писар не сказав би, мабуть, ніколи.

— Не дурій, Тимоше.

— Та що! Пані Раїна їде сюди разом з пані писаревою.

Я поглянув на Виговського. Той опустив очі.

— Покликав жону до себе.

— Ніхто не візьме тобі за зле, пане Йване.

— Потоваришувала вона з пані Раїною.

— Ото й гаразд!

— Затоваришували вони й ще з кимось, батьку! — зареготав Тимко. — Зачарував їх той недомірок зегармістр! Привезуть його до тебе, гетьмане, щоб і ти втішився його мовами.

Я вже й забув про того зегармістра, тільки тепер згадав, та, згадавши, й знов забув, а мені нагадувано в спосіб настирливий і так невчасно.

Мотрона зраділа, почувши про прибуття пані Раїни, а в мені та радість відбилася тяжкою образою. Хотів сказати їй: чому ж радієш? Тепер зможу обіймати тебе лиш поглядами. Кінчилася наша самотність благословенна.

Не сказав нічого, тільки погладив їй плече худеньке.

Хочеш зробити все для людей, жити з ними й серед них і щосили прагнеш самотності. Як це узгодити? І чи можна узгодити?

Я згадую і вгадую себе, розповідаючи і про найсокровенніше. Чи зазнав я повною мірою щастя, чи так і вмерти мав у сумнівах, непевності й пригніченості? Ніхто ніколи не буває вільним до кінця. Але одні борються за свободу, інші тільки животіють у погнобленості, вдаючи вдоволення. Щастя й не в тім, щоб мати свободу, а в тім, щоб боротися за неї, і не так словом, як ділом. Часто я бував надто дратівливий і висловлювався поквапливо, не встигав очищати слова спокійною думкою. Частину свого життя я говорив, частину мовчав. За слова іноді доводилося каятися, а за мовчання — ніколи. Може, тому вмів мовчати перед Мотронкою?