— Може, й так. Тоді просить спочинку тіло.

— А ти поєднай душу з тілом у розумі.

— Розум і тримає мене під Білою Церквою. Засів отут і тяжко думаю собі, яким кінцем пісню, шляхтою почату, чдокінчити.

— Поки сидиш, що ж діється з народом? — спитав Самійло, і в голосі в нього був сум.

З народом! Слово мовлено. Слово, якого я найбільше боявся. Народе мій!

Я вів свій народ ще й не знаючи куди. Од Січі до Жовтих Вод, од Княжих Байраків до Корсуня, до Різаного яру, од битви до битви, од звитяги до звитяги, од убогості й ницості до кармазинів, злота — срібла і волі безмежної, далі й далі, ще не бачачи нічого попереду, ще не вміючи розрізнити, що то на небі: палахкотіння пожеж кривавих чи рожевість ранкової зорі, ясний лик вікторії чи зойк у пітьму кровоточивий і щирий, безумний і несамовитий. Був ще мій Лист з Черкас, але не мав я на нього відповіді, не приспів час…

— Кров ллється безвинна і марна, — знов подав голос Самійло. — Зупини, гетьмане, марне пролиття крові.

— Не хочу пролиття крові й не хотів ніколи, і не за моїм велінням вона ллється, Самійле. Але й стримувати розклекотаність чи можу? Знаєш, що таке проста хода, а що біг? Коли йде чоловік, він переставляє ногу за ногою, одною стоїть на землі, другу піднімає. Біжить — обидві од землі відірвані. Досі ми йшли, Тяжко в землю вгрузаючи, тепер побігли, зірвалися до льоту. Зупинитися бодай на мить — знов угрузнути в землю ногою або й двома. Чи ж я насмілюся це зробити? Зметуть і мене, і кожного, хто це сподіє.

Тоді дух його вознісся під саме навершя намету, так ніби прагнув вирватися звідти, полинути й не вернутися ніколи, аж я злякався і мимоволі здійняв руки.

— Куди ж ти?

Голос його бився в тісняві й у темнощах, і чувся біль у тому голосі, біль і страждання.

— Виборювати волю — так. А жорстокості? Як це можна?

— Жорстокості? — перепитав я. — А хіба ми їх вигадали і хіба ми перші вдалися до них? Ти ж відаєш про шляхетські жорстокості, які й призвели до всього, що зчинилося в нашій землі. А тепер, коли коронне військо розбите і можна б повести перемови, пішов супроти нас кривавий Ярема Вйшневецький — і що ж він діє? Що він творив у. Немирові? Виривав людям очі, розтинав, розрубував навпіл, саджав на палі, обливав окропом, вигадував муки, яких і погані не могли вигадати, мостив дітьми вулиці й велів гарцювати по них на конях, зашивав жінкам у животи живих кішок, ще й обрубував пальці, щоб нещасні не могли видобувати ошалілих тварин, і все йому було мало, бо кричав: «Мучте їх так, щоб вони відчували, що вмирають!» І все те, мовляв, для гідності шляхетської і для добра Речі Посполитої. Од Вишневецького тікають навіть собаки. Тільки поночі вертаються на слід його кривавий, щоб гарчати над трупами.

Чим же маємо платити йому за все те?

— Ага, ти сказав: йому? На катування відповідають катуванням ще страхітливішим. Ріжуть, вішають, топлять у воді, розпилюють людей пилками, виривають очі тятивами луків, висвердлюють свердлами, здирають з живих шкіру. Що се, гетьмане? Що се? Де ж милосердя християнське? Де людяність?

— Гей, пане Самійло, чи ти се бачив? Вже й після Жовтих Вод казано про Хмеля, що йшов він далі і кроки його витискали кров, а віддих викликав пожежі. А вже, мовляв, у Корсуні юрми билися між собою за рештки тіл ворожих, обмазували собі, розкошуючи, кров’ю обличчя і груди, обмотували довкола ший димлячі кишки, а тоді доходили вже до такого шалу, що починали взаємне мордування. Ти був під Жовтими Водами і бачив, що там була чесна битва — груди на груди, меч проти меча. А з Корсуня не ми втікали, кидаючи все на світі й топчучи що попаде, а панство вельможне. І за Дніпром не ми обвішали людьми кожну деревину в лісах, а злий катюга народу нашого Ярема, до якого я послав своїх послів, пропонуючи йому мирне сидіння, він же послів набив на палі, а сам кинувся мордувати свій же народ. Свій народ, пане Самійле. Бо Ярема не лядської крові, а нашої, української! Маємо свого пана ясновельможного! Свого! Саме пекло відчепило з ланцюгів усі злочини й катівства і пустило їх з Яремою. То що ж маємо діяти ми? Сидіти й мовчки дивитися, що коїться довкруж? Про мене й так уже пани пускають поголос, що заліг у Білій Церкві, бо, мовляв, награбував собі багатства, відомстив ворогам своїм, відбив, повернув свою кохану жінку, тепер не знаю, що робити далі, і з горя п’ю горілку, раджуся з старшинами, з чарівницями, з Господом Богом, з чортом — дияволом!

А я озброююсь, універсали розсилаю у всі кінці, люд стягую, збиваю в тверде військо, замки під свого руку підгортаю, бо знаю, що тільки сильного поважають. Сам воєвода київський Адам Кисіль, цей лис підступний, хоч як зневажає свій же народ, звучи його народом religionis nullis — без віри, без пуття, — але й той збагнув, яка грізна хвиля піднялася проти шляхти, і вже взявся бути посередником, вже лаштує комісарів для переговорів зі мною. Але ж переговори — не ярмо мені на шию! Кисіль написав Яремі, що той, мов другий Марій, вітчизну від останнього потопу рятує (чуєш, пане Самійле, рятує!), але тут же просив припинити своє розбишацтво, зважаючи на те, що він, Кисіль, вдається до Білої Церкви для переговорів зі мною. То що ж Вишневецький — послухався, перестав вішати й палити? Він одписав київському воєводі, що воліє не жити в цій отчизні, де б мало панувати поганство і гультяйство і де б після розгрому кварцяного війська і побрання коронних гетьманів до неволі мав отримати контентацію Хмельницький. Панові Вишневецькому, бач, кортить контентацїї лиш для самого себе. Шкода говорити! А тисячоліття історії нашої — нінащо! Нас і не було, виходить. Тільки варягоруси чи якісь слави, що їх завойовував хто хотів. Звойовували нас то кіммерійці, то скіфи, то сармати, то гуни, то авари, то хозари, то печеніги, то половці. А де ж ми, що ми й хто ми? Тільки для завоювання?

Тоді озвався Самійло.

— Заговорив, гетьмане, про історію, але ж не забувай, що чуття історії і величі може мати лиш той, хто не відбирає його в інших.

— Виходить, я відбираю в когось?

— Переслідуєш народ, який володіє цими чуттями здавна, проніс їх крізь віки, — попри гоніння, упослідження і страждання. Піднімаєш руку на безоружних, мстишся кров’ю тим, хто не пролив жодної краплі крові.

— Яких же ангелів я покривдив?

— Нещасний народ жидівський. Що з ним чинять твої козаки? Ріжуть старих і малих, палять у вогні, топлять у ріках, з пергаментних свитків П’ятикнижжя роблять торби й чоботи, священними жидівськими книгами мостять вулиці, рвуть їх на клейтухи, для рушників. Священики освячуіють. ці вбивства. При них рендарів карбують, розрізаючи навхрест в помсту за те, що вони буцімто писали крейдою хрести на свячених хлібах, які продавали православним.

— Помста за злочини. Чи ж я винен?

— Ти винен, гетьмане, і народ твій.

— Весь народ не може бути спровинений.

— Ага! А народ супротивний? Хіба всі вони здирці, хіба не було між ними убогих, нещасних, визискуваних? Хіба в тебе не було в Чигирині друга — товариша шинкаря Леона?

— Ну, Леон. Звелів, щоб ніхто його не чіпав. А що я можу більше?

— У твоїй руці влада, а влада — це сила. Силу ж треба спрямовувати на добро й милосердя. Александра Македонського прозвано Великим не за те, що звоював багато народів, а за те, що виступив оборонцем найнещаснішого, гнаного всіма, — жидівського. Ти ж пішов проти нього.

— Не я — козаки. Озлились за здирства.

— Чиї ж і для кого? Бачив оті їхні лахи і бебехи? Будь справедливим. Пророк Самуїл покровительствував Саулові, поки той був справедливий. А тоді милість свою переніс на Давида.

— Вже й від мене милість одвертається? А я ще й не побачив її.

Він відповів мені, як казано ще в отців—єзуїтів:

— Qui vivra verra — хто переживе — побачить.

Я мовчав. Тяжке мовчання гетьманське. Що я міг відповісти всезнаючому духові Самійла з Орка? Вже під Жовтими Водами пересвідчився в безсиллі гетьманськім. Дав недобитим шляхтичам слово гонору: що відступлять безперешкодно, а тоді заплющив очі на те, як Тугай — бей по — вовчому напав на переможених і безоружних. Тоді вперше відчув, які тяжкі стали в мене повіки. Такі тяжкі, що часом несила їх підняти. Гетьманські повіки. Важкоокий гетьман. Повіки влади. Чи ж я винен? Ще не раз і не двічі падатимуть повіки мені на очі, і щоразу буду безрадний. Чи ж я винен?