У складній ситуації опинився Галасун. Багато курсів кінчив Панько Федорович, а от на прискорені курси міністрів Іноземних справ чи хоча б рядових дипломатів не випадало йому потрапляти. А Купчик? Той взагалі якось без курсів життя пройшов. Самодіяльник, з якого боку до нього не підійди. Лежить он собі на тахті і такого хропака задає - можна подумати, богатир Ілля Муромець спочива. Ноги йому на цей раз Панько Федорович наказав перед сном помити. Але й з помитими ногами Семена Михайловича Панькові Федоровичу не спиться.

Він сідає за стіл, кладе перед собою чистий аркуш паперу, довго сидить у глибокій задумі. Потім, старанно добираючи слова, пише. Тих читачів, що зацікавляться творчістю Панька Федоровича, відсилаю до додатку, вміщеного в кінці повісті.

За дві години Галасун впорався з паперами, розігнув спину, підійшов до стіни.

Отак стоїть він, у трусиках та пантофлях, перед прозорою стіною, що освітлюється тепер ледь-ледь. Ніч. Панько Федорович аж здригнувся, коли почув, що за дверима хтось човгає стиха, шарудить рукою з того боку... Ось тихесенько тук-тук, тук-тук! Навшпиньках, зосереджено висолопивши язика, підкрадається до дверей, прислухається. Йому здається, за ними хтось стоїть, важко-важко дихає, і серце його теж аж бухає. А може, це йому вчувається, може, це його власне дихання, стукіт його серця, що мало не вирветься з грудей? Він, нарешті, наважується і потихеньку відхиляє двері. Аж обмер. У коридорі стоїть Стенлі Хар. Теж у пантофлях і трусиках. Панька Федоровича заспокоює помалу вигляд Стенлі - він теж якийсь сам не свій, ніби з-за рогу мішком прибитий.

Стенлі прикладає палець до вуст, всовується між Галасуном і одвірками до вітальні, потому бере лагідно Панька Федоровича за лікоть і веде... Минули одну кімнату, другу. Галасун, не знати чому, мовчки скоряється йому. Обидва вони мов сновиди. А ось і клозет, тобто нужник. Хар заштовхує туди Галасуна, заходить сам, щільно причиняє за собою двері, клацає защіпкою. У голові Панька Федоровича мелькає здогад за здогадом: “Хоче вивідати секретні дані?.. Карта, карта, мабуть, потрібна йому!.. А що, коли зараз тихенько задушить мене, потім - сонного Семйона? Щоб конкурентів позбутися, щоб лічно собі приписати одкриття Ельдорадо... Раціо? Раціо!”

Тіло Панька Федоровича ціпеніє від жаху. Він широко роззявляє рота: “Рря-яту...” Хар миттю затуляє йому рота лівою рукою, а правою гарячково метеляє і, склавши губи трубочкою, мугикає -мовчи, мовляв, не те, зовсім не те у мене на думці! Переконавшись, що Галасун трохи заспокоївся, Хар навіщось піднімає кришку унітаза, уважно вивчає його, обстукує вказівним пальцем пневматичний апарат, що забезпечує викидання забрудненої води в каналізаційну систему, обстежує кожен квадратний дециметр стін, підлоги, витяжних отворів.

Панько Федорович як зачарований стежить за тими діями, до нього потроху повертається врівноваженість. “Сказився.. Їй-право, з’їхав з глузду!” Стенлі тим часом виявляє задоволення своїм обстеженням і, впритул присунувшись до Панька Федоровича, шепоче майже чистою українською мовою:

– Я до вас. Невеличка нарада на високому рівні!

Лице Панька Федоровича розпливається в усмішці, він стискує в обіймах співрозмовника і, мало не ридаючи, скрикує радісно:

– Так ви наш! Наш?

Стенлі з досадою відштовхує його і сердито шипить:

– Тихше! Тихше! Тут, напевно, десь все-таки понатикувано мікрофонів!
– Відкручує кран над раковиною, вода заплюскотіла. Смикає ручку пневмовикидача - той з шумом вистрілює воду в каналізацію.
– Не ваш я! Я - Стенлі Хар, а точніше - Степан Харчук. Мої батьки вихідці із Західної України. Тому й знаю мову, мати в дитинстві навчила. Але про це - потім. Наскільки я зрозумів, очолюєте експедицію ви, містер Галасун?

– Я!
– не без гордості, але й зі смутком згоджується Панько Федорович.

Сподіваної помочі, вказівки, розпорядження, зрозумів, не матиме.

– Запрошую, містер Галасун, до себе в компанію. Ви розумієте? Ми - я, ви і ваш колега - створюй компанію “Ельдорадо”. На рівних пай. Ви маєте пакет акцій - третину.

– Но-но! Не балакай лишнього! Ми п’ять місяців цурпелилися сюди, у нас карта! Ми знали! А ви тут - п’яте колесо до воза. Який швидкий знайшовся. Ще й командує... Погостюєте - і, натурально, гайда додому.

Стенлі Хар з досадою скривився і перейшов на “ти”:

– Ти, містер, хто ти? Ти ніхто, пенсіонер! Я маю щодня 200 тисяч доларів. Розумійт? Моє слово - на вагу золота!

– Тут, містер, гріш ціна твоєму слову в базарний день.

– Ти нічого не розумій, містер Галасун!

– Но-но, полегше на поворотах. Чхать мені на твої долари! Катай у свою Америку, там, натурально, і командуй. Ти мені не начальство! Раціо? Раціо!

Стенлі Хар обм’як, змахнув рукою:

– Ти не розумій комерцію. Не хочеш - я сам! Я хотів по-чесному, по-джентельменському... Ви тут, і я тут...