— То навчися тримати їх на налигачі. Я не потерплю свавілля у місті.

— У місті? — Тиріон зачудувався. — В якому ще місті?

— У Король-Березі. Я надсилаю тебе до двору.

Чого-чого, а цього Тиріон Ланістер аж ніяк не чекав. Він потягнувся по вино і хвильку подумав, поки робив ковток.

— Що ж я маю там робити?

— Правити, — коротко і різко кинув батько.

Тиріон гучно зареготав.

— Моя чарівна сестричка напевне скаже щось з цього приводу!

— Хай белькоче, скільки схоче. Її сина треба взяти до рук, поки він усіх нас не згубив. Я покладаю вину на отих блазнів з малої ради: нашого друга Петира, вельмишановного великого маестра і пана Вариса — заморське диво без кінця. Що вони йому в сім дідьків радять? Він же чинить одну дурість за іншою! Хто навіяв йому думку зробити цього Яноса Слинта князем? Слинтів батько свиней різав, а вони віддають синові Гаренгол, стіл королів! Ні, там ноги його ніколи не буде, поки моє слово щось важить у цій державі. Кажуть, за герб він собі обрав скривавленого списа. Та я б йому жалував скривавленого різницького тесака.

Батько не підвищував голосу, але Тиріон ясно бачив гнів у його золотавих очах.

— А звільнити Селмі з посади? Джоф думав головою або чимось іншим? Так, пан Регіментар вже немолодий, але ім’я Барістана Зухвалого гримить на всі королівства. Він вшанує честю всякого, хто візьме його на службу. А хто скаже те саме про Хорта? Собакам кидають кістки під столом, а не садовлять поруч із собою за високий стіл.

Він тицьнув пальцем Тиріонові у обличчя.

— Серсея не може втримати малого на припоні, тому це доведеться робити тобі. А якщо радники спробують з нами бавитися…

Тиріон знав, що відповісти.

— Голови, — зітхнув він. — Стіни. Шпичаки.

— Бачу, ти дечого від мене навчився.

— Більше, ніж ви гадаєте, батьку, — тихо відповів Тиріон. Він допив вино і відставив келиха, міркуючи про себе. Якась частина його раділа більше, аніж він смів визнати, а інша згадувала битву на річці й допитувалася, чи не посилають його знову тримати лівий край.

— Але чому я? — спитав він, звісивши голову набік. — Чому не пан дядько? Чому не пан Аддам, пан Флемент чи князь Серет? Чому не хтось… більший?

Князь Тайвин рвучко підвівся.

— Бо ти — мій син.

Саме тоді він і зрозумів. «Ти вважаєш його втраченим», подумав Тиріон. «Клятий вилупку, ти вважаєш, що Хайме однак не жити, і в тебе лишився один я.» Тиріон бажав би дати батькові ляпаса, плюнути в обличчя, витягти кинджала, вирізати йому серце і подивитися, чи не зроблене воно зі старого твердого золота, як балакають прості люди. Натомість він сидів нерухомо та мовчав.

Князь Тайвин перетнув кімнату, хрумтячи підборами на скалках розбитого келиха.

— І ще одна річ, — мовив він коло дверей. — Ти не повезеш до двору свою шльондру.

Коли батько пішов, Тиріон ще довго сидів у залі сам-один. А тоді видерся сходами до свого затишного горища під дзвіницею. Стеля там була низька, та в карлика над головою не висіла. З вікна було видко шибеницю, що його батько наказав поставити у дворі. Тіло корчмарки поволі крутилося на мотузці від поривів нічного вітру. Плоть нещасної витончилася та пошматувалася. Зовсім як надії Ланістерів на перемогу.

Шая щось пробурмотіла спросонок та перекотилася до нього, щойно він присів на край перини. Тиріон ковзнув рукою під ковдру, накрив одну з м’яких грудей, і очі дівчини розплющилися.

— Мосьпане, — вимовила вона, посміхаючись у напівсні.

Відчувши, як твердішає сосок, Тиріон поцілував її.

— Маю на думці повезти тебе до Король-Берега, люба моя, — прошепотів він.

Кобила тихенько заіржала, коли Джон Сніговій підтягнув попругу.

— Тихше, моя люба, — прошепотів він, заспокійливо пестячи її.

По стайні гуляв вітерець, дихаючи смертним холодом в обличчя, та Джон не зважав. Він так-сяк припнув клумака з речами до сідла негнучкими, незграбними пальцями.

— Привиде! — покликав він тихо. — До мене!

І вовк миттю з’явився з бурштиновим блиском у очах.

— Джоне, прошу тебе. Не роби цього.

Він скочив у сідло, міцно тримаючи повід, і розвернув коня, аби їхати в ніч. У дверях стайні стояв Семвел Тарлі, з-за плеча якого визирав повний місяць. Від Сема падала величезна чорна тінь.

— Забирайся з дороги, Семе.

— Джоне, тобі не можна, — мовив Сем. — Я тобі не дозволю.

— Я не хочу тобі зашкодити, — відповів Джон. — Відійди, Семе, бо переїду.

— Не переїдеш. Ти маєш мене вислухати. Прошу тебе…

Джон увігнав остроги у кінські боки, і кобила ринула до дверей. Якусь мить Сем уперто стояв на шляху, світячи круглим блідим обличчям незгірш від місяця позаду себе і роззявивши рота у мовчазному «О» від подиву. В останню мить, просто перед конем та вершником, він таки стрибнув убік, як Джон і сподівався. Сем запнувся і впав, а кобила перескочила через нього і зникла у темряві.