Пан Джораг зустрів її ззовні розтрощеної брами. Він мав на собі кольчугу, темно-зеленого вапенрока, латні рукавиці, поножі та шолом темно-сірої сталі. Дотракійці почали були глузувати з нього як з боягуза, коли побачили в обладунку, та лицар забив кпини їм назад у зуби. Спалахнули пристрасті, меч схрестився з арахами, і наїзник, що глузував найгучніше, залишився позаду спливати кров’ю.

Під’їжджаючи, пан Джораг підняв забороло свого плаского шолома.

— Ваш вельможний чоловік чекає на вас у містечку.

— Дрого не поранили?

— Кілька подряпин, — відповів пан Джораг, — та загрози ніякої. Він сьогодні вбив двох халів. Спершу хала Ого, а тоді його сина Фого, що став халом після смерті Ого. Кревноїзники зрізали дзвіночки з їхнього волосся, і тепер хал Дрого з кожним кроком теленькає ще гучніше.

Ого з сином сиділи на високій лаві коло її вельможного чоловіка на іменинному бенкеті її сина, де Візериса коронували золотою короною. Але то було у Ваес Дотраку, біля підніжжя Матері Гір, де всі наїзники були братами, і всі чвари відкладалися до інших часів. У степу все було інакше. Халазар Ого саме захоплював місто, коли на нього наскочив хал Дрого. Вона питала себе, що подумали ягнятники, помітивши пилюку від їхніх коней над саманними стінами. Можливо, кількоро з молодих і дурних, які ще вірували у те, що боги чують відчайдушні молитви, навіть вирішили, що прийшло спасіння.

Через дорогу схлипувала тоненьким голосочком дівчинка, не старша за Дані. Наїзник жбурнув її обличчям на купу мертвих тіл і встромився ззаду. Під’їхали інші, злізли з коней, стали у чергу. Ось яке спасіння несли дотракійці ягнятникам.

«Я — кров дракона», довелося нагадати собі Даянерис Таргарієн. Вона відвернула обличчя, стиснула губи, скам’яніла серцем і рушила до брами.

— Більшість наїзників Ого втекли, — саме розповідав пан Джораг. — Але десь із десять тисяч потрапило в полон.

«В неволю», подумала Дані. Хал Дрого пожене їх вниз по річці до одного з міст на Невільницькій затоці. Вона ладна була заплакати, але наказала собі бути сильною. «Отака вона, війна. Ось її обличчя. Такою є ціна Залізного Трону.»

— Я сказав халові, що треба йти на Меєрин, — вів далі пан Джораг. — Там дадуть кращу ціну, аніж у невільничому каравані. Іліріо пише, що того року в них сталася пошесть, і бурдеї тепер платять подвійну ціну за здорових молодих дівчат, а за хлопчиків, молодших від десяти років — навіть потрійну. Якщо дорогу переживе достатньо дітей, ми виручимо досить золота, щоб купити стільки кораблів, скільки потрібно, ще й моряків на них найняти.

Позаду них гвалтована дівчинка закричала так, що в Дані трохи не розірвалося серце. Довгий жалісний лемент, здавалося, не скінчиться ніколи. Даніна рука вчепилася у повід, і вона повернула голову срібної назад.

— Хай припинять, — наказала вона панові Джорагу.

— Що, халісі? — здивовано перепитав лицар.

— Ви чули наказ, — мовила вона. — Зупиніть їх.

Вона заговорила до хасу хрипкою дотракійською говіркою:

— Джохого, Кваро, допоможіть панові Джорагу. Я забороняю гвалтувати.

Вояки перезирнулися зачудовано. Пан Джораг вдарив острогами і під’їхав ближче.

— Принцесо, — мовив він, — ви маєте добре серце, але не все розумієте. Так було завжди. Ці чоловіки пролили кров за свого хала, і тепер беруть собі нагороду.

Через дорогу дівчинка щось верещала дивною для Даніних вух співучою говіркою. Перший вояк вже скінчив свою справу, його змінив другий.

— То ягнятниця, — мовив Кваро дотракійською. — Вона ніщо, халісі. Вершники роблять їй честь. Ягнятники злягаються з вівцями, це кожен знає.

— Кожен знає, — повторила луною її служниця Іррі.

— Кожен знає, — погодився Джохого з високого сірого огиря, подарунку Дрого. — Якщо її скиглення, халісі, дратує ваші вуха, то Джохого принесе вам її язика.

Він вийняв арах.

— Я не дозволю її кривдити, — мовила Дані. — Я вимагаю її собі. Робіть, як я кажу, бо відповідатимете халові Дрого.

— Нехай, халісі, — відповів Джохого і хвицьнув коня п’ятами. Кваро та інші рушили за ним, видзвонюючи косами.

— І ви з ними, — наказала вона панові Джорагу.

— Воля ваша. — Лицар зиркнув на неї якось дивно. — А ви насправді сестра вашого брата.

— Візериса? — Вона не зрозуміла, про що йдеться.

— Ні. Раегара. — І лицар помчав геть.

Дані почула вигуки Джохого. Гвалтівники зареготали на нього, один щось гукнув у відповідь. Блиснув арах, і голова балакуна злетіла з плечей. Сміх змінився прокльонами, наїзники потягнулися по зброю, але тут під’їхали ще Кваро, Агго та Рахаро. Вона побачила, як Агго тицяє через дорогу в її бік. Наїзники зиркнули на неї чорними холодними очима. Один плюнув, решта розбіглася до коней, щось бурмочучи.