— Цікаво, що ж собі відрізав їхній князь, — мовив Тиріон до Брона, почувши цю оповідку. Сердюк вишкірився і ухопив себе між ніг… але навіть Брон не патякав зайвого у присутності Тімета. Якщо тому вистачило дурості вийняти око собі самому, то на яку милість міг сподіватися хтось інший?

Споглядачі видивлялися на них з вартових кам’яних веж, складених без розчину, поки загін спускався передгір’ями. Одного разу Тиріон бачив, як злітав крук. Там, де високий гостинець звивався між двома виходами скель, вони натрапили на перше укріплене місце. Дорогу перегороджував низький земляний вал стопи з чотири заввишки, а на скелях розташувався тузінь арбалетників. Тиріон зупинив загін там, де стріли їх дістати не могли, і поїхав до валу один.

— Хто тут головний? — закричав він угору.

Очільник з’явився швидко. А ще швидше він надав їм супровід, коли впізнав сина свого князя. Вони хутко проминули почорнілі поля та спалені городці. Тут починався річковий край; далі лежав Зеленозуб, одна з віток Тризуба. Тиріон не бачив трупів, але у повітрі шугали круки та гайворони. Тут билися, і дуже нещодавно.

За кілька верст від перехрестя була влаштована засіка із загострених кілків, що охоронялася списниками та лучниками. Позаду неї вдалину тягнувся військовий табір. Від сотень багать, де готували їжу, здіймалися тоненькі димки; під деревами сиділи вояки у кольчугах, нагострюючи зброю; на встромлених у грузьку землю держалнах майоріли знайомі прапори.

Коли гості під’їхали ближче до засіки, назустріч виїхав загін озброєних вершників. Лицар на чолі загону мав на собі сріблястий обладунок, викладений аметистами, та смугасту лілово-срібну кирею. На щиті був змальований одноріг, а з налобника шолома, зробленого у подобі кінської голови, стирчав звивистий ріг у дві стопи завдовжки. Тиріон натягнув повід, аби привітати його.

— Пане Флементе!

Пан Флемент Бракс підняв забороло.

— Пане Тиріоне! — вигукнув він здивовано. — Божечки, пане мій добрий, а ми вже боялися, що ви загинули або ж…

Він зиркнув на гірських дикунів, не знаючи, що думати.

— Ці ваші… супутники…

— Сердешні друзі та вірні союзники, — відповів Тиріон. — Де мені шукати пана батька?

— Він зайняв корчму на перехресті.

Тиріон засміявся. Корчму на перехресті? Може, боги таки мають смак до справедливості.

— Я бажаю негайно побачити його.

— Як накажете, пане мій. — Пан Флемент розвернув коня і загукав до вояків. Щоб зробити для них проїзд, із землі висмикнули три ряди кілків, і Тиріон провів супутників досередини.

Табір князя Тайвина тягнувся на багато верст. Челина оцінка у двадцять тисяч вояків не надто відхилялася від дійсності. Піхота розташувалася просто неба, лицарі розкинули намети, а деякі з високородних князів звели шатра завбільшки з добрячі обійстя. Тиріон побачив червоного бика Престерів, смугастого вепра князя Кракегола, палаюче дерево Марбранда, борсука Лидена. Лицарі, яких він минав, вигукували вітання, а вояки глипали на дикунів, роззявивши роти.

Втім, Шагга роззявляв рота незгірш від ланістерівського війська. Поза сумнівом, він за всеньке своє життя не бачив одразу стільки люду, коней та зброї. Решта гірських розбійників володіла своїми обличчями дещо ліпше, але дивувалася, мабуть, не менше. Тиріон вважав, що воно й на краще: що більше їх вразить могутність Ланістерів, то легше буде взяти їх до рук.

Корчма та стайня мало змінилися відтоді, як він їх пам’ятав, хоча від решти села лишилися хіба що розсипані камені та почорнілі основи. У дворі збудували шибеницю, тіло на ній густо вкривали круки. Коли Тиріон наблизився, вони злетіли у повітря, каркаючи та плескаючи чорними крилами. Він зліз з коня і роздивився залишки мертвої жінки. Птахи поїли губи та більшу частину щок, оголивши червоні зуби у жахливій усмішці.

— А я ж просив лише кімнату, вечерю та глек вина, — дорікнув Тиріон, зітхаючи.

Зі стайні, вагаючись, вибігли хлопчаки, аби наглянути за кіньми. Шагга свого віддавати не бажав.

— Малий не вкраде твою кобилу, — запевнив його Тиріон. — Він лише хоче дати їй вівса, водички та вичесати шерсть.

Шаггину шерсть теж не завадило б вичесати — от якби ж тільки знайти чемний спосіб запропонувати йому таку ласку.

— Даю тобі слово, коняці ніхто не зашкодить.

Люто виблискуючи очима, Шагга відпустив повід.

— Це кобила Шагги, сина Дольфа, — заревів він до стайняра.

— Якщо він її не поверне, відріжеш йому паростка і згодуєш козі, — нагадав Тиріон. — Як знайдеш козу.

Під знаком корчми, по обидва боки дверей стояло на чатах двійко стражників у кармазинових накидках та шоломах з левами на маківці. Тиріон упізнав сотника їхньої сторожі.

— Де батько?

— У залі, мосьпане.

— Мої люди хочуть трунку та частунку, — мовив Тиріон. — Будьте ласкаві.

І пішов до корчми. Туди, де сидів батько.

Тайвин Ланістер, князь Кастерлі-на-Скелі та Оборонець Заходу, прожив на світі уже половину шостого десятку років, але залишився міцним, як двадцятирічний юнак. Навіть сидячи, він не міг сховати свого високого зросту, довгих ніг, широких плечей, плаского живота. Його витончені руки були сповиті линвами м’язів. Там, де колись густе золоте волосся почало рідшати, він наказав зовсім його зголити: пан Тайвин не терпів половинчастості у діях. Підборіддя та верхню губу він також голив, але баки залишав, тож від вуха до щелепи його щоки вкривала цупка золотава парость. Очі він мав світло-зелені з золотими цятками. Колись один блазень, ще дурніший за інших дурнів своєї породи, пожартував, що навіть лайно в князя Тайвина, мабуть, помережане золотом. Люди казали, що дурник досі животіє десь у глибинах Кастерлі-на-Скелі.