— Брехун! — вигукнула вона, з раптовою люттю хвицьнувши тіло ногою.

Коні непокоїлися у стійлах: пирхали та їржали, зачувши запах крові. Єдина Ар’їна задумка для порятунку полягала у тому, щоб засідлати коня і тікати з дитинця та міста. Досить було триматися королівського гостинця, і доїдеш просто до Зимосічі. Тож вона рішуче зняла зі стіни повід та іншу збрую.

Пробираючись позаду воза, вона примітила одну скриню. Мабуть, її збили з воза під час бійки або впустили, коли вантажили. Скриня тріснула, віко відкрилося, речі сипонули долівкою. Ар’я впізнала шовкові, оксамитові та єдвабні одежини, яких ніколи не вдягала. Але ж на королівському гостинці їй знадобився б теплий одяг, а ще…

Ар’я впала на коліна у грязюку серед розкиданого одягу. Знайшла собі важкого вовняного кобеняка, оксамитову спідницю, шовкову сорочку, трохи спідньої білизни, вишиту матір’ю для неї сукню, срібне дитяче обруччя, яке могла б продати в дорозі. Відкинувши відламане віко, аби не заважало, вона полізла всередину в пошуках Голки. Її вона сховала на самому дні, під усіма речами, але коли скриня падала, усе попереверталося та сплуталося. На мить Ар’я злякалася, що хтось знайшов меча та вкрав його. Але відчула твердий метал під єдвабною сукнею.

— Онде вона, — прошипів хтось позаду.

Ар’я здригнулася та крутнулася на місці. Там стояв хлопчик-стайняр, зловісно кривлячись. З-під брудної свитини визирала така сама загиджена біла нижня сорочка, а чоботи вкривав гній. У одній руці він тримав вила.

— Хто ти такий? — запитала вона.

— Йой, вони мене не знають, — мовив той, — а я їх знаю, ги-ги. Дівчисько-вовчисько.

— Допоможи засідлати коня, — попрохала Ар’я, сягнувши до скрині й намацуючи Голку. — Мій батько — Правиця Короля, вони тебе нагородять.

— А батька їхнього вбили, — відповів малий, підсуваючись ближче. — Пані королева мене нагородять. Ану піди сюди, дівчисько.

— Геть від мене! — Пальці зімкнулися на руків’ї Голки.

— Кажу, йди сюди. — Він міцно схопив її за руку.

Усе, чого її вчив Сиріо Форель, вилетіло з голови за один удар серця. Єдине, що згадала нажахана Ар’я в ту мить — перший урок Джона Сніговія.

Вона штрикнула гострим кінцем і ввігнала клинка знизу вгору з дикою, навіженою силою.

Голка пройшла крізь свитину та білий живіт і виткнулася між лопаток. Хлопець впустив вила і видав тихий звук: чи то зітхнув, чи то зойкнув. Його руки вхопилися за лезо.

— Святії боги, — простогнав він. Сорочка почала спливати кров’ю. — Витягни…

Коли Ар’я витягла клинка, він помер.

Коні пронизливо іржали. Ар’я стояла над мертвим тілом, заклякла і перелякана перед лицем смерті. Коли хлопець падав, з його рота вихлюпнула кров, а зараз ще більше витікало з дірки у животі, збираючись калюжею під тілом. Там, де він вхопив клинка, залишилися порізи на долонях. Вона повільно відступила назад з червоною Голкою в руці. Вона мала тікати. Аби кудись, якнайдалі. Туди, де не буде очей мертвого стайниченка з мовчазним докором у них.

Вона знову схопила кінську збрую та побігла до своєї кобили. Але вже закидаючи сідло на кінську спину, Ар’я зрозуміла з тоскним острахом, що замкові ворота мають бути зачинені, та й потерни, мабуть, охороняються. Може, стражники її не впізнають. Якби вони подумали, що перед ними хлопчик, то випустили б… та ні, їм напевне наказано не випускати нікого, і байдуже, знають вони її чи ні.

Але ж з дитинця є й інший вихід…

Сідло ковзнуло з Ар’їних рук і глухо ляпнулося у грязюку, здійнявши хмару пилу. Чи зможе вона ще раз знайти кімнату з чудовиськами? Хтозна, та спробувати варто.

Вона знайшла зібраний одяг і вдягла кобеняка, заховавши Голку під полами. Решту одежини вона зав’язала у клумака і, затиснувши його під пахвою, вибралася на дальній кінець стайні. Відкинула клямку, сторожко визирнула. Почула віддалені звуки бою мечами, жахливий вереск болю десь через двір. Їй треба було зійти звивистими сходами, повз малу кухню та свинячий двір. Саме туди вона бігла останнього разу, наздоганяючи чорного кота… от тільки так вона потрапить просто до казарм золотокирейників. А туди їй не можна. Ар’я спробувала згадати якийсь інший шлях. Якби ж перебратися на іншу сторону замку, то можна було б перелізти через річкову стіну, крізь маленький божегай… але ж спершу треба перетнути двір просто на очах в сторожі, що стояла на мурах.

Вона ще ніколи не бачила на мурах стільки людей — головне золотокирейників, озброєних списами. Деякі мали бачити її згори. Що б вони зробили, якби вона побігла двором? Звідти вона здавалася такою малою. Чи розрізнили б вони, хто вона така? Чи їм байдуже?

«Треба рушати просто зараз», сказала вона собі, але в потрібну мить не змогла ворухнутися зі страху.

«Спокійна, мов тиха вода», прошепотів їй у вухо якийсь голосочок. Ар’я так здригнулася, що трохи не впустила клумака. Озирнулася, навіжено крутячи очима, але у стайні не було нікого іншого — тільки вона, коні та покійники.