— Це справді вражаюче, — озвався Ерагон. — Після цього почуваєшся, наче уві сні. Погодься, усе, що сталося зі мною останнім часом, — твоє яйце, напад ургалів, вишкіл Брома, двобій зі Смерком, — здається надто вже фантастичним для звичайного хлопця з ферми. Але щось мене змінило.

— Тебе змінило твоє ім’я, — лагідно відповіла Сапфіра. — Адже будь-кого в цьому світі не називали б вершником, це вже мені повір. І вибір упав саме на тебе. Значить, ти мусиш продовжувати те, що розпочав колись твій попередник на ім’я Ерагон.

— Ну ось, — скривився хлопець. — Тепер ти кажеш про вибір. А в мене є право на власний вибір? Чи я завжди маю усе сприймати як незворотність долі?

— Ерагоне! — різко сказав дракон. — Мою власну долю теж було вирішено задовго до мого народження. Ми створені одне для одного, розумієш? Тобі дали шанс, заради якого будь-яка людина погодилася б умерти! І ти ще нарікаєш на долю? Опам’ятайся, друже! Облиш свої сумні думки!

— Спробую, — зітхнув юнак. — Але минуле все одно не йде мені з голови.

— Знаєш, мені також було тривожно після смерті Брома, — раптом сказала Сапфіра. Така довіра неабияк здивувала Ерагона, адже раніше грізний дракон завжди був самовпевнений і незворушний.

Тим часом вони пролітали над Тронжхеймом. Схилившись униз, хлопець розгледів підлогу в кам’яниці, зроблену з Ісідар Мітрім, великого зоряного сапфіра. Отже, під ними лежала головна зала Тронжхейма. Дракон м’яко спустився вниз, заскреготавши кігтями по гладенькій поверхні сапфіра.

— Ти не зіпсуєш його? — захвилювався Ерагон.

— Гадаю, що ні, — озвалась Сапфіра. — Адже це не якийсь там звичайний коштовний камінець.

Злізши з дракона, хлопець зачудовано роззирнувся навсібіч. Вони перебували в круглій кімнаті без даху, яка була майже 60 футів заввишки й 60 футів завширшки. Уздовж стін зяяли темні отвори більших та менших печер, до яких вели блискучі сходи. А крізь величезну арку з фортеці мали виходити дракони.

Ерагон пильніше придивився до коштовного каменя під ногами й раптом опустився додолу. Лежачи, він притулився щокою до прохолодної поверхні й спробував зазирнути вглиб мерехтливої таємниці. Покручені лінії та рухливі плями виблискували всередині й не давали розгледіти залу під ними. Зітхнувши, хлопець підвівся.

— Ми будемо спати нарізно? — сумно спитав юнак у Сапфіри.

— У моїй печері є ліжко й для тебе, — озвався дракон. — Ходімо, глянеш. Не розкриваючи крил, Сапфіра стрибнула до свого помешкання. Юнак, покректуючи, видерся слідом за нею.

Зсередини печера виявилась темно-коричневого кольору. Вона мала товсті стіни й була темною. Біля стіни лежала подушка для дракона, а неподалік виднілося ліжко. Помешкання освітлював один-єдиний ліхтар.

— А мені подобається, — сказав Ерагон. — Принаймні тут почуваєшся в безпеці.

— Авжеж, — погодилась Сапфіра, вмощуючись.

Позіхнувши, хлопець і собі впав на ліжко.

— То що ти думаєш про місто й цього Аджихада? — несподівано спитав він.

— Не знаю, — знехотя відповіла Сапфіра. — Можливо, це нова тактика, для якої зброя вже нічого не важить. Натомість неабияку роль відіграють слова. Хоча близнюкам ми явно не подобаємось, та й майже всі гноми нам не довіряють. Узагалі, як на мене, нам варто дружити з тими, хто перебуває при владі.

— І при цьому залишатись незалежним? — в’їдливо спитав юнак. — Ти що, гадаєш, ми зможемо залишитись незалежним від усіляких там ватажків?

— Ну, поки що Аджихад нас поважає, а далі побачимо, — озвався дракон. — Хоча пізніше дружби з потрібними людьми нам просто не уникнути.

Уранці Ерагон чи не вперше за останній час почував себе в безпеці. Сапфіра дрімала на своїй подушці, й було чутно, як вона розмірено дихає. Хлопцеві було затишно, він не відчував голоду й міг спати, скільки заманеться. Душевна напруга, яка з’явилася після смерті Брома, нарешті таки вщухла.

— Мені більше не треба боятися, — радів Ерагон. — Хіба що я не знаю, як там справи в Мертага.

Цю справу потрібно було негайно вирішити.

Трохи перегодом юнак згадав і про Арію. Замріявшись, він мимохіть глянув на вихід з печери. Там сидів величезний котисько, умиваючись і час від часу позираючи на нього.

— Солембуме? — здивовано запитав Ерагон.

— А то хто ж? — позіхнув пухнастий гість і звернувся до хлопця: — Ну, то ти йдеш?

Хлопчак глянув на Сапфіру, яка прокинулась і уважно за ними спостерігала.