– Можна? – питає вона Марину Петрівну.

– Ну, звичайно. А тепер ходімо запросимо пообідати.

Марина Петрівна хвилюється і за Тоню, і за Світланку, і… за цю красиву молоду жінку. Але дивно – найменше вона хвилюється за Тоню. Леночка і Катя розповіли їй про свої розмови з Тонею і про свої спостереження.

– От побачите, вона сама не схоче їхати! – переконано мовила Леночка.

– Але їй буде прикро, коли її не запросять,- суворо сказала Катя. Тоня теж схвильована. Вона дуже красива – Світланчина мама, і вона поцілувала й Тоню, але не так уявляла собі Тоня зустріч з «мамою». І вона така рада, що Марина Петрівна покликала її з собою і що доручила їй допомагати. Тоня раптом притуляється до руки Марини Петрівни, між плечем і ліктем, і їй стає затишно, тепло і спокійно, наче маленькій пташці під крилом матері. Марина Петрівна мовчки гладить темну, гладко зачесану голівку.

Тільки ж як без Світланки? Це ж буде зрада з її, Тониного, боку.

Раптом Марина Петрівна каже:

– Тонечко, Світланчина мати писала, якщо ти захочеш, вона поклопочеться, щоб тебе перевели до ленінградського дитячого будинку. І ти приходитимеш до них у гості, до Світланки.

Тоня здригається, якийсь час мовчить, а потім каже тихо:

– Ні, я хочу тут, дома лишитися.

Марина Петрівна міцно пригортає до себе дівчинку і каже:

– От і добре, рідна моя дитинко. Ходімо швидше, скажемо, щоб принесли сніданок, а то незручно примушувати гостю чекати до обіду.

А в кабінеті Світланка сидить на колінах у матері незвичайно серйозна і докладно, як доросла, розповідає про те, як їх прийняли у піонери, і через кожні два слова: «Ми з Тонею», «Я з Тонею», «А Тоня казала»…

Мати слухає тільки її голосок і наче нічого не розуміє. Час від часу вона витирає сльози, задає одні і ті ж питання по кілька разів.

– А ти добре вчишся?

– Еге, я ж кажу, в табелі у мене тільки дві четвірки, а у Тоні всі п'ятірки. У мене з арифметики і з англійської мови.

– Ти вже вчиш англійську мову? – дивується мати.

– Аякже! Я ж уже в третьому класі. Ми з Тонею з самого першого класу сидимо вдвох на парті. Нас хотіли розсадити, так я плакала, і нас не розсадили.

Світланка чомусь уникає в розмові слова «мама», але ось раптом несміливо каже:

– Мамо… – І Зося вся тремтить від хвилювання, почувши вперше це слово. – Мамо, а нам з Тонею треба повні квитки брати, чи можна один на двох?

– Які квитки? – не розуміє мати.

– Ну, на поїзд до Ленінграда?

– А-а,- червоніє мати,- ні, тобі досить півквитка.

– І Тоні півквитка. От і виходить цілий. Я ж їй казала, що нам одного квитка досить,- сміється Світланка.

– Ти дуже хочеш, щоб твоя подружка їхала до Ленінграда? Вона згодна, щоб її перевели в який-небудь ленінградський дитячий будинок? – питає мати, не знаючи, що листа Світланці прочитала сама Марина Петрівна без останніх слів.

– Чому в дитячий будинок? – не розуміє Світланка. – Вона ж поїде до нас, додому.

– Світланочко,- каже мати,- у нас дуже маленька квартирка, твоє ліжечко ми поставили поруч з ліжком твого маленького братика Світика.

– Та ми можемо вдвох спати! – заспокоює Світланка матір і сміється знову. Подумаєш, біда, спати вдвох з Тонею! – Коли чергові не бачать,- каже вона таємниче, – я завжди до Тоні в ліжко перелажу, особливо взимку. Тільки Марина Петрівна не дозволяє, і ви їй не кажіть.

– А чом ти кажеш мені «ви»? – всміхається мама.

– Я ще не звикла,- ніяковіє Світланка і чомусь смутніє.

– Там дуже хороші дитячі будинки, в Ленінграді,- каже мати,- і згодом ми зможемо Тоню перевести туди.

Світланка не відповідає нічого.

– Ну, розкажи ж мені ще що-небудь,- просить мати.

Але Світланка вже не знає, про що розказувати. Саме заходять Марина Петрівна з Тонею.

– Прошу вас, ходімте перекусите до обіду. Світланочко, запрошуй маму до їдальні, а потім відпочинете з дороги.

– Тоню, можна тебе на хвилину? – раптом просунулася в двері голова Каті.

– Тоня з нами! – схопила Тоню за руку Світланка.

– Я зараз прибіжу! – кинула їй Тоня і, не дивлячися в очі, побігла до Каті.

Каті потрібно було негайно оформити стінгазету. А Ася і Льоня хворі, і Надя – усі художники як змовилися.

– Ну, нівгодинки, Тосько, добре? А то я не встигну уроки вивчити. Потім чергова Ліна Павлівна попросила допомогти купати малят.

Потім треба було вчити уроки!

Світланці дозволили не вчити. Але вона теж сіла.

– Я завтра ще піду в школу,- сказала вона,- і, може, мене викличуть. Я швидко вивчу, поки… мама спочиватиме…

І вона сиділа, як завжди, поряд з Тонею і старанно переписувала вправи з граматики, потім розв'язувала задачки. Інколи поглядала на Тоню сумними очицями і нічого не казала. Тоді Тоня, бачачи, як вона мучиться, сказала сама тихо: