— Спасибі, — заїкаючись від хвилювання, пробурмотів Микола. — Спасибі за довір’я, товаришу нарком! — він схопив папірець з номерами телефонів, міцно стиснув наркомові руку і швидко вийшов.

— Професор Ридан, — доповів секретар, входячи до кабінету.

— Ридан? Фізіолог? — здивувався нарком.

— Очевидно, він.

— Просіть… просіть…

Вони зустрілися, як давні знайомі, хоча навряд чи коли-небудь зустрічалися. Нарком добре знав ім’я Ридана, одного з перших учених, який без вагань примкнув у свій час до соціалістичної революції, знав його славу визначного хірурга, чув про недавній виступ професора, перерваний несподіваним приступом хвороби.

— Вас, мабуть, дивує поява людини, такої далекої за своєю спеціальністю від питань промисловості… — почав Ридан.

— От і помиляєтеся, — сміючись відповів нарком. — Анітрохи я не здивований. До нас тепер усі йдуть, і я думаю, що зараз не знайдеться жодного відомства, жодної галузі знань, які не були б кровно зацікавлені в нашій промисловості. Знаєте, хто у мене зараз був? Музиканти! — обидва весело розсміялися. — Однак як ви себе почуваєте, професоре? Я чув, ви хворіли.

— Ви чули про мій провал у Будинку вчених?

— Чому «провал»? Кажуть, доповідь була дуже цікава.

— Можливо… Але я виступав не лише для того, щоб зробити цікаве повідомлення. Моя доповідь мала певну, дуже важливу для моєї дальшої роботи мету, якої я так і не досяг. Якась хвилинна слабість, незрозумілий шок, що не підходить під визначення «хвороба», змусив мене припинити доповідь. І саме провал, а не хвороба, — основне значення цього інциденту. Він, власне, і привів мене до вас.

Нарком уважно подивився на бліде обличчя вченого. Ридан ще не зовсім видужав від потрясіння, викликаного невдачею з фізиками і незрозумілістю самого «шоку», для якого він не знайшов ніяких підстав у своєму організмі. Занепокоєність промайнула в живих глибоких очах наркома.

— Скажіть, скільки годин на день ви працюєте? — спитав він. — Або краще, скільки ви відпочиваєте?

Легка усмішка ворухнула вуса Ридана.

— А ви, товаришу нарком? — запитав він замість відповіді.

Нарком одвів погляд і теж посміхнувся. Всі знали його звичку виходити після роботи в наркоматі на прогулянки «для відпочинку», причому місцем таких прогулянок завжди виявлялися заводи, які вимагали в той час особливої уваги наркомату.

— Нам з вами приблизно по піввіку, — вів далі Ридан. — Відпочивати, кажете? Як це відпочивати? Тільки голова може змусити нас відпочивати, вона керує людиною. Я можу дати відпочинок рукам, шлунку, навіть серцю. Але ми з вами працюємо головою. Як же бути з нею, коли вона сама не хоче… не може відпочивати?!

Вони сиділи один навпроти одного, літні, міцні ще, уважні, і мовчали кілька секунд.

— Ви маєте рацію, — сказав, нарешті, нарком. — Нам цього зробити не можна. Ніякий відпочинок не змусить наші голови припинити роботу… Чим же — я можу допомогти вам?

Ридан коротко розповів про своє відкриття, про «конфлікт з фізикою». Розв’язання серйозної фізіологічної проблеми ховається в недоступній йому галузі. Потрібна допомога. Промисловість об’єднує всі кращі технічні сили країни. Вона, звичайно, знає видатних радіотехніків, конструкторів-винахідників.

— Назвіть мені людину, якій я міг би доручити розробку генератора. Якщо така людина скаже, що завдання не безнадійне і погодиться взятися за його розв’язання, дайте мені її. От і все, що я прошу.

Нарком вирішив, що задовольнити прохання — справа зовсім нескладна. Він направить його до представника одного з головкомів, який і назве йому потрібну особу. Товариш Вітковський чудово знає людей радіопромисловості. Нарком одразу ж подзвонив йому і попередив про прихід професора Ридана.

— До речі, — спитав він Вітковського, — інженер Тунгусов пішов? Ні? Чудово, хай зайде до мене зараз же.

В цю мить загув інший телефон. Наркомові нагадали, що через кілька хвилин почнеться засідання Ради Народних Комісарів. Запізнюватися не можна. Він дуже шкодує, що доводиться перервати розмову. Але, здається, все, що треба, зроблено?

Вони вже готові були вийти з кабінету, коли увійшов Тунгусов.

— От, товариші, — сказав нарком, — познайомтесь і поговоріть. Мені здається, це буде корисно вам обом.

І він пішов.

Ридан і Тунгусов з деяким ваганням подали один одному руки, назвали прізвища. Кілька секунд тривала ніякова мовчанка. Обидва не знали, як почати розмову.

— Ви… з головкому? — догадався нарешті Ридан. Тунгусов посміхнувся.

— Я щойно хотів задати вам це саме запитання. Очевидно, ми обидва «відвідувачі»?

— Очевидно. Про що ж нам говорити? — Незрозуміло.

— Я думаю ось про що, — сказав Ридан, дивлячись на годинника. — Скоро вже закінчиться службовий час, а мені ще треба встигнути до представника головкому. Наша з вами розмова наче не дуже спішна, а та, що буде в головкомі, не терпить зволікання. Але ж якщо нарком наказує познайомитися і поговорити, треба слухатися. Ви б не могли завітати до мене додому сьогодні або в один з найближчих вечорів?