Ева, зачувши своє ім’я, думала, що батько її кличе, попрощалася з Зонею. Коли вернула до нього, стала по його стороні і не спускала ока з юнака.

– «Згода, пане Юліяне?»

Юліян боровся і через хвилину мовчав. Це одверте, щире запрошення обгорнуло його наче теплом і уймило зовсім для душпастиря. Він був би зараз пристав на пропозицію. При вичисленню розваг о. Захарієм, вставився йому перед усім перед уяву став. Глибокий, поважний, під темним лісом – це було щось, що мало щось в собі. Він був плавець і плавання було саме тепер його найулюбленішим спортом. Їзда верхи була йому вже по більшій части знана. Батько Едварда Ґанґа держав тому тут верхівця в місті і вони оба не в один час училися їзди верхи. Він був захоплений перспективою таких вакацій. Вони були переповнені зеленню, блискучою поверхнею ставу… він бачив, як риба перепливала, плюскалася під і над нею, бачив дикі качки… і нараз стрінувся з великими, темними очима молодої Еви. Щось в нім вмовкло. Щось затяжіло в душі. Він… ледве чи прийме запрошення о. Захарія. На жаль. Хоч би і хотів. Чомусь ні. Ще мовчав. Його мов щось задержало. Не був чогось певний.

Він оглянуся на батька, і їх погляди стрінулися, зіллялися в одну мить.

– «Ну?» – спитав о. Захарій, відчуваючи вагання юнака.

– «Він вже запрошений куди-інде на вакації, – відповів за нього батько. – В гори, до одинокої його сестри, тітки своєї».

– «Як?» – спитав о. Захарій, уражений відповіддю, не окриваючи своєї обіди з відповіді.

– «Жаль, – обізвався. Але відтак похопився і додав живо: – Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього літа приємности, як бажав з щирої душі, то прошу в які-небудь свята – до нас. Ви лише напишіть, а я вишлю коні. Впрочім, – додав, усміхаючись добродушно, – по цих вакаціях наступлять ще і другі. Матура, чи не так?»

– «Так. Нарік.

– По матурі нарік».

– Нарік він, Юліян, з Едвардом Ґанґом, будуть матурувати, то потім – «може».

– «Може, може…» – підтвердив батько.

– «От і бачите!» – скрикнув врадувано душпастир, і з його симпатичного обличчя засіяло щирим вдоволенням.

Юліян виглянув через вікно. «Так вже скорше, – сказав. Його погляд промайнув мимоходом по дівчатку, і він ще додав: – Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути».

– «Звичайно. Рік довгий, але і Господь добрий», – відповів о. Захарій.

– «Так», – притакнув юнак і з тим словом взяв подану руку душпастиря і вклонився. О. Захарій відітхнув з повних грудей і попрощався.

На молоду Еву, здавалося, не звертав ніхто уваги. Вона була сильно збентежена і чулася не відповідно трактованою. Її щоки горіли, в горлі добирався плач і ледве панувала над собою. Лиш коли відходили, і батько і син випроваджували духовного отця поза двері на вулицю, вона оглянулася раз і простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? Вона замикала і отверала її, як маленькі діти, коли домагаються чого.

– До кого?

Ніхто, здається, цього не помітив, і ніхто не діткнувся тієї дрібної, делікатної руки. Юліян, ідучи за нею, заслонив її своєю стрункою постаттю, дивився понад нею, а відтак спочили його погляди в глиб улиці.

Очі молодої Еви заповнилися слізьми.

Наколи вернув до кімнати, звернувся впрост до своєї сестри, що ще сиділа при столі і працювала. Через хвильку глядів мовчки на ню. Вона так само мовчала.

– «Не мило мені все те», – сказав і вслід за тим скривив своє гарне лице на гримасу, закопиливши спідну губу зневажливо.

– «Що ж маєш інше робити, братику?».

Він не відповів. Опускаючи робітню, почав свистіти.

– «Тобі припала сьогодні велика честь, сину», – заговорила мати, звертаючись від якогось заняття до сина, коли сей увійшов годину пізніше до неї.

– «Через що?»

– «Ну, я думаю через о. Захарія. Батько ним цілком захоплений».

Юліян здвигнув байдужно плечима.

– «Він зробив з малої афери цілу епопею», – відповів нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозуміла його. З’явився тоді блідий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що її серце, на той вид, в грудях застило, і говорить про якусь малу «аферу».

– Але він не поїде. Він ніколи туди не поїде.

Його не покидало немиле почуття від появи о. Захарія, подібне тому, коли ми попадаємо несподівано через чудні сполучення незнаних нам пригод в ситуацію, для нас противних, нашому бажанню неприязних… а потягаючих за собою виконань… тяжких обов’язків.

– Нащо йому того всього?

Він протер очі, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що відложив її з рук на поклик батька до гостя, і, сперши голову на руки, пробував наново в ній поглубитися. Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрібне, в пам’яти, але по часі замкнув її. Хутко потім появилася і Зоня і, минаючи попри него до другої кімнати, повела рукою, пестячи, крізь його густе, темне волосся.

– «Що ж там, хлопчику?» – спитала усміхаючись.

– «Гм?»

Його задумані очі провели її, а відтак мов відтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася. Він не обзивався до неї. «Сей о. Захарій якийсь дуже симпатичний і добрий… – зачув він, як говорила в притикаючій кімнаті до матері. – Його запрошеннє було таке правдиве і тепле. Після його опису тота «Покутівка» – чистий рай. Ліс, став, їзда верхом, бібліотека, гарні господарі… спокій і свобода, наколи б так на мене – я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обійми і вказала на вікно, неначеб мала туди вилетіти.