– «Може…?» – батько підсунув брови вгору й мав вже щось нове на устах, коли Юліян, вгадуючи хід думок батька, витягнув з грудної кишені білет, подав його батькові.

– «Від батька Едварда Ґанґа, тату».

– «Що він пише?»

– «Читайте! Мені зміст білету ще з-перед матури відомий, – сказав. – Я мовчав, бо не хотів лиш одними своїми словами постановлення добродія Ґанґа випереджати».

Годинникар притакнув головою, читав: – «Прохаю вас, шановний пане, о батьківський дозвіл, задержати вашого сина, Юліяна, через цілі вакації в нас; по укінченні їх згодитися на мою пропозицію, щоб ваш Юліян з моїм сином відслужив рік війська, яко однорічник у Відні [17] . Ревер за вашого сина виставлю я. Про інше таке подібне обговорю з ним особисто. Стільки на тепер. Освальд Ґанґе».

– «Сьогодні ввечері я вже від’їду, тату, – сказав Юліян і відгорнув волосся з чола. Він висказав се, наче сповнив важний обов’язок. – І я такий гордий».

– «Так? Вже? І на що?»

– «Що я свобідний з власних сил».

Батько усміхнувся.

– «Звичайно, почування академіка. Я розумію тебе, хоч ніколи академіком не був».

– «Чи конче вже сьогодні мусиш їхати?» – обізвалася сестра і з тими словами опинилася коло брата, зазираючи йому з жалем, а все-таки і з нетаєною любов’ю в очі.

– «Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпеливо вижидав сеї хвилі! Не здержуйте мене. Вона мені багато коштувала».

Батько підсунув брови вгору.

– «Так? Я гадав, що тобі студії не завдавали ніколи великих трудностей».

– «Ви й не помиляєтеся, тату. Але не забувайте, скільки я, окрім своїх обов’язкових студій, працював і в інших керунках. Крім того… але, – додав, мов пригадавши щось, – оставимо се» – й урвав.

– «Тяжіла й виховуюча рука батька над тобою, з чим треба було також числитися – не правда?»

– «Так, тату. Виховуюча рука з нагаєм, з чим я совісно числився. Та не думайте, що я під тим розумію, що через те я не буду все той сам. Я себе й свою «ниву» не зраджу ніколи – яка б вона й не судилася мені. Через вакації будемо скріплятися з Едвардом, а опісля… в жовтні поїдемо».

– «До В.?» – сказав годинникар і зморщив якось турботно чоло.

– «Так».

– «Ти, здається, дуже скоро справився з собою».

– «Нема часу. Я одинак. У вас три доньки – а щонайважніше, я вже знаю, що хочу. Донедавна не був того певний, а тепер вже знаю».

– «Я не знаю, що ти вже знаєш, але я кажу тобі лиш те, що доля чоловіка є та, що він має свою пайку в віковічнім тягарі праці. Не забудь заскоро й за свій народ. Не забудь і за богослов’я. Ти вбогий хлопець і твоя область буде сам чистий народ».

– «Народ, народ, батьку. Іменно, народ, – відповів син квапно. – Але заким до нього може й справді діб’юся – піду в світ. Військо, дисципліна – інший світ… далі подорожуванні і… але про те все ще час говорити». І з тим вийшов з хати.

Батько підпер голову в руки й сидів довший час мовчки. Відтак, протерши чоло й очі, неначе відсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді й брат, опісля підвелася нечутно з свого місця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на ній поцілунок. «І сина маєте, й доньок маєте, тату», – сказала.

– «Дякую тобі, моя дитино», – відповів.

По часі мовчання сказав: – «Який він тепер є, я знаю, який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей і я побоюся, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, свого хатнього окруженгя, а на кар’єровича, матеріаліста, безідейника, кав’ярняника, фігуру, яких є велика часть з наших синів за границею, а се… я б волів не дожити».

– «Ви бачите примари, тату», – відповіла Зоня.

– «Може. Бо я б хотів іншого сина оставити по собі нашому суспільству».

Вона не обзивалася більше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидів ще довго над своїми годинниками, але чи працював, вона не знала.

В кімнату неначе щось вступило.

Важке, чуже, й умістилося вигідно коло старого майстра.

Годинники, здавалося, протестували проти того. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.

Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.

Він був такий чудний сьогодні.

Се діялося перед полуднем.

По обіді був в кімнаті, де пересиджував і студіював по більшій части молодий Юліян, рух.

Конец ознакомительного фрагмента.