Я позирнув на неї збоку. Вона була доволі висока, дуже ніжно збудована, неповно розвинена й досягала мені по рамена. Дівчина це завважила й усміхнулася.

– Ви міряте мене оком, так як іноді батько? Це найменше. Я здорова, сильна й маю в собі добру дозу відпорної сили. Я – «добра раса»…

Я всміхнувся. По хвилині, під час котрої вона на мене дивилася, я сказав:

– Про вас говорять, панно Маню, що ви внаслідок вашої, як ви самі сказали, «емансипації», дуже неввічливі проти мужчин. А рішившися раз станути в ряди рекрутів науки, ви все ж таки будете приневолені підтримувати сякі-такі колегіальні відносини з товаришами. Як це буде?

– Я буду старатися пристосовуватися до всього, що будуть вимагати обставини мого окружения в цілі осягнення студій… А далі? Буду держатися здалека… а найменше вже збільшати число тих, що так радо змінюють свої постановления й погляди за мужеську ласку й прихильність.

– Чи ваші слова відносяться й до емансипанток? – спитав я;

– Так. На жаль.

– Чому ж хочете між них іти, коли знаєте, що не будете мати з ними нічого спільного?

– Я лиш науки хочу. Коли б могла її тут набути, я б між них не йшла. Я не люблю тих гостро замаркованих, не вірю їм…

Я видивився на неї;

– Ви їх не любите, Маню? Ви?.. – опитав я, зчудований. – Я був переконаний, що саме вам т. зв. модерне жіноцтво, т. є. молодіж, подобається і, захоплені нею, ви хочете їх слідом іти. Емансипація заразлива, особливо в деякій стадії.

– Я лиш хочу науки й незалежного становиська; але, впрочім, я не в усім годжусь з ними. Пізнала деяких, і вони мені не подобались. Признаюся… я сподівалася чогось глибшого й поважнішого! Хоч не перечу… будуть і винятки.

– Становисько… кажете, панно Маню… б'єте на становисько, – сказав я протяжно й поглянув далеко вперед себе. – Чи, по-вашому, становить це вже все щастя? Особливо в жінки?

– Щастя? – спитала вона. – Щастя… ні, але може. Всі гоняться за тим.

– Це правда… Ось і ви… хоч і які… здається, ненарушен! тим духом часу… а також хочете йти. Вона замовкла. Я бачив, вона боролась з чим-то. Відтак обізвалася:

– Я не вважаю, що саме становисько є щастя, лиш та особиста свобода й незалежність, що в'яжеться з ним. Ось в чім лежить для мене свого роду приманчивість в тій справі.

– Ви поробили студії. Хто б був того по ваших молодих очах сподівався, – відповів я й відвернувсь від неї.

– Це мусить гарно бути, бути свобідним, удержуватись своєю власною працею, – сказала вона.

– Чи вам так тяжко припадає залежність від родичів, що ви такі раді позбутись її? – спитав я й на хвилину придивлявсь їй поважно.

Вона змішалася, спаленіла.

– О, це ні! Але помимо того я хотіла б бути незалежною.

– Отже, хотіла, – сказав я протяжно й окинув її, як перше, поважним поглядом. – Мені здається, що якраз ви не дуже спосібні до боротьби з життям на власну руку. Ви, оскільки міг пізнати вас, з вашим вражливим успособленням і опозиційним елементом в крові. Поки набули б тої «самостійності», позбулись би «залежності», натерпілись би більше, чим вам здається. А що найважніше, панно Маню, самостійність жінки гірка. Життя грубе! – сказав я й підніс остерігаюче руку, побачивши, що вона має вже опозиційну відповідь на устах. – Будучи на місці вашого батька й братів, я б ніколи не підпирав вашого наміру!

– Ніколи? – спитала вона зчудованими очима.

– Ніколи! – відповів я спокійно.

– Слава богу, що не маєте до того права, – кликнула вона, поглянувши на мене поглядом чи не ненависті.

– Права – ні. Це безперечно. Але права на висказання своєї гадки ви чей же не заперечите мені, як і не заперечите навіть хоч би й самостійність всіх жінок.

Вона змовчала, але я бачив, як її руки зривали нервово овочі й кидали в кошик. Відтак, вхопивши мовчки брата за руку, вона, не глянувши на мене й півпоглядом, пішла.

Не далеко пішла вона, лиш кілька кроків, коли оце нараз її малий товариш, що був, очевидно, ліпший від неї, обернувсь за мною, скинув капелюшину з голови й кликнув з всею щирістю дитини:

– Будьте здорові, пане Олесь! Будьте здорові!

– Будь здоров, Несторе… товаришу мій гарний, будь здоров; – в тій хвилі був би я його високо підніс угору, високо!

Вона, мов невидимою силою приневолена, оглянулася. Одначе, не кивнувши до мене й головою, майже погнала в хату.

Цікава та Маня.

Оноді [9] говорив я з її найстаршим братом про неї. Ми здибалися в кругольні [10] й хоча, звичайно, не дуже задержуємось в розмові, хоч симпатизуємо, вчора говорили ми там довше. Він допитувався в мене про якийсь правничий твір, котрий мені, на його думку, як «готовому» вже урядовцеві, може не був уже потрібний, а йому до правничого Іспиту придався би. Я вдоволив його бажання, обіцяючи визичити потрібну книжку, ба навіть якесь і інше до того. А щоб не трудився він до мене, я казав, що передам «через штахети» малому Несторові, котрий заодно між листям за «золотими мушками» в городі нишпорить і на мій поклик з'явиться.